Чому Тарас Шевченко у своїй творчості негативно згадував про унію? Хто його хрестив і хто перший вшанував пам’ять Кобзаря після смерти? Чому ми називаємо Тараса Шевченка пророком? Про це ми поспілкувалися з ієромонахом Климентієм Стасівим ЧСВВ.
«Прийшли уніати і рай запалили…». Ці слова помітили в одному з міст на Волині, де греко-католики відкрили свою парафію. Що Ви про це скажете?
Поезія Тараса Шевченка «Полякам», написана на засланні в Орській фортеці, має такі рядки: «Прийшли ксьондзи і запалили наш тихий рай…». Треба розуміти, що всі поневолювачі викликали в пригнобленого народу спротив і бажання помсти. Так виникла й поема «Гайдамаки», яку Шевченко написав на основі народних спогадів про Коліївщину. Ця дійсність, описана художньою мовою, відображала тогочасні настрої, які панували в соціальних низах, серед селяни і козаків.
Щодо цього конкретного випадку, про який Ви розповіли, можу сказати, що люди, які це написали, – звичайні маніпулятори. Дивно спостерігати таке примітивне протистояння в теперішні часи. Багатовікові зусилля Московського царства, спрямовані на розкол серед українців, щоб володарювати над ними, на жаль, ще певний час будуть приносити плоди.
Та все ж складно повірити, що Шевченко симпатизував уніатам.
У розумінні соціальних низів і козацтва між уніатами і «ляхами», тобто польською шляхтою, що знущалася з народу, не було різниці. Козаки вважали перехід в унію зрадою: українці мусили рятувати свою самобутність в умовах агресивного ополячення.
Я все ж хочу відразу наголосити, що уніати в поемі «Гайдамаки» − це ті самі українці, які готові були віддати своє життя за Вітчизну. Важко сказати, наскільки Шевченко глибоко розумів уніатів: царська ідеологія активно поширювала пропаганду про те, що католики нищать православну віру. І це було зрозуміло, адже Річ Посполита, з якою Москва, як правило, ворогувала, була католицькою державою. За що мали воювати московські кріпаки? За свої кайдани?! Тому війна з «невірними»: католиками, лютеранами, «бусурманами» − завжди була дуже зручною мотивацією Московії.
Дуже нагадує сьогодення.
О, так, оголошення кровопролитної війни росії проти України «священною» – переступ всіх Божих законів і людської моралі. Та й упродовж років незалежности України московське православіє маніпулювало свідомістю людей, позбавлених критичного мислення. Чого тільки варта сентенція з мережі, на яку я натрапив: «Після закінчення Великої Вітчизняної війни група львівських уніатських священників на чолі з Гавриїлом Костельником виявили ініціативу по з’єднанню з Православною Церквою, благий задум з Божого благословення був втілений у життя…». Навіть не буду коментувати ціну того «благого задуму» та що стоїть за словами «виявили ініціативу».
Чим же уніати заслужили собі на таку неприхильність у Російській імперії? Чому московські окупанти, коли приходили в Україну чи Білорусь, завжди таврували й знищували уніатську церкву та насаджували православ’я? Відповідь проста: Греко-католицька церква обстоювала права та вольності свого бездержавного народу. А казенна церква, яка виконувала роль «духовного жандарма» в тюрмі народів, для імперців була й залишається вигідною.
Але Шевченко не був прихильником російської церкви й також боровся за вольності народу.
Можливо, Шевченко не розумів значення унії для українців, а може, і не сприймав. Гадав, що наша Церква йде до ополячення. Це тепер через всеосяжний вплив засобів масової інформації суспільство може змінити свою думку за доволі короткий час (що, звісно, також непокоїть). Але тоді була інша крайність: суспільство було надто консервативним. Тому унія видавалась багатьом чимось новим, а отже, її сприймали щонайменше зі засторогою.
Сьогодні, звертаючи свій погляд у минуле, розуміємо, що значною мірою саме завдяки греко-католикам збереглися літургійна та українська мова, наша культура, традиції, звичаї тощо. Шевченко перейняв загальний настрій міжконфесійних стосунків XVIII−XIX ст., але уявімо собі, якби він поспілкувався з митрополитом Андреєм чи Йосифом Сліпим… Якби побачив плоди їхньої праці – немає сумніву, що був би дуже здивований.
Тобто оптика сьогодення відрізняється від бачення ролі унії в часи Шевченка?
Український письменник-шістдесятник, лавреат Шевченківської премії Валерій Шевчук у своїй книзі «Козацька держава» пише: «Вважаю, що якби Україна прийняла християнську віру не східної, а західної конфесії, тобто римо-католицької, ще у часи Володимира або хоча б короля Данила Галицького, ми б сьогодні мали менше проблем і жили б як народ, твердо вписаний в європейський контекст, а значить, були б в цивілізаційному розвитку на значно вищому рівні, ніж ми є, адже римо-католицька конфесія у більшій мірі сприяла розвитку літератури, культури, освіти, науки і мистецтва, ніж східнокафолічна».
Треба дивитися на плідність унії для суспільства, для держави та становлення народу з висоти часу. Насправді унія стала благословенням і принесла стільки добра для народу, якого не може перекреслити жодне ірраціональне упередження.
Чи опоненти можуть закинути Вам необґрунтованість такого висновку?
Є беззаперечні факти, чиста об’єктивна правда на користь моїх слів. Погляньмо на унію з висоти ХХІ століття. Уже в Австрійській імперії ця Церква стала символом українства. Вона чітко позиціонувала нашу культуру і націю. Будителі народу з «Руської Трійці» – Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич − видавці знаменитої «Русалки Дністрової», були греко-католицькими священниками. Під час т. зв. «Весни народів» 1848 р., коли народи Австрійської імперії почали боротися за свої національні права, українці утворили власний орган самоврядування – Головну Руську Раду, до складу якої ввійшло багато представників греко-католицького духовенства. Очолював Головну Руську Раду греко-католицький єпископ, пізніше митрополит Григорій Яхимович. Це перша українська (тоді казали ще «руська») політична організація в Галичині.
Паралельно було організоване культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця», яку очолив греко-католицький священник, а пізніше єпископ Михайло Кузнянський. Тоді ж постало товариство «Просвіта», яке існує дотепер. Очолив його також греко-католицький священник о. Микола Устинянович. До речі, музику до нашого гімну «Ще не вмерла України…» написав греко-католицький священник о. Михайло Вербицький.
Однак найвпливовішим серед греко-католицького духовенства став Митрополит Андрей Шептицький, який навіть був депутатом австрійського парламенту. Священники провадили велику просвітницьку й культурну роботу серед українців. На початку XX-го ст. Галичина та Східне Поділля були врятовані від пошести пияцтва завдяки зусиллям духовенства. Зрештою, погляньте, з яких родин вийшли лідери нашого національно-визвольного руху в першій половини XX ст. Усе це та багато інших справ і подій є неоціненним внеском у життя народу, нації та Церкви.
Вид на околиці з тераси Почаївської Лаври, художник Тарас Шевченко. Джерело: Вікіпедія
Але хтось може зробити закид, що чимало представників греко-католицького духовенства XIX ст. перебували саме в русофільській течії. Та ж сама «Русалка Дністровая» невдовзі після виходу була заборонена цензурою на підставі позиції церковної влади. Значну частину її примірників було навіть знищено з ініціативи ректора Львівської духовної семінарії Венедикта Левицького.
Щоб детально проаналізувати це питання, потрібне щонайменше окреме інтерв’ю. Тому тут я відповім коротко. На той час Галичина була під пануванням Австрії, а те, що німці та австрійці вміють пильнувати за порядком, широко відомо. Тому будь-який «самвидав», особливо національного спрямування, не міг не викликати в правлячого режиму підозри. Врахуйте, що це був час, коли в імперії назрівала «Весна народів». Звісно, завжди є ті, хто хоче вислужитися, і знайти проблему там, де її немає. А ще є люди, часом і з-поміж духовенства, у яких відсутнє відчуття прекрасного, і вони бачать грішне там, де його немає. Хай там як, не йшлося про те, що Греко-Католицька Церква боролося з українством. Це було прикре непорозуміння, згадки про яке вороги Церкви інколи використовують у своїх інтересах. Дивно, що за цим «деревом» вони не бачать «лісу» — повноти тієї ролі, яку уніатська церква відіграла у збереженні та захисті українства, нерідко ціною життів своїх найкращих доньок та синів.
Чи існує якийсь зв’язок Тараса Шевченка з василіянами?
Так, з життям і творчістю Шевченка тісно пов’язані деякі василіянські монастирі, зокрема Почаївська лавра, до якої він прибув як прочанин, щоб зустрітися з Богом на молитві й прославити це святе місце даром свого непересічного таланту, а також Підгорецький монастир на Пліснеську, де ченці василіяни вперше занесли молитву за упокій його душі й постійно берегли пам’ять про великого «апостола правди і науки». Можна також згадати Канівський монастир отців василіян, при якому колись діяла парафіяльна школа, що її 1781 р. заснував архимандрит Боніфатій Фізікевич, яку згодом королівська комісія визнала вищою школою.
Восени 1846 p. за дорученням Археографічної комісії Тарас Шевченко їздив на Поділля і Волинь збирати народну пісенну спадщину, старовинні документи, замальовувати історичні та архітектурні пам’ятки. Тоді він відвідав і Почаївську лавру. Так неминуче перетнулися в Божій системі координат шляхи українського генія Тараса Шевченка та отців василіян.
Але в той час Почаївська лавра вже була підпорядкована Московській церкві.
Так, він прибув до Почаївської обителі, де вже протягом п’ятнадцяти років панувала Російська православна церква. Шевченко виконав тут чотири акварельні малюнки, зокрема «У соборі Почаївської лаври» та «Почаївська лавра з півдня», а ще два ескізи й начерк із краєвидами лаври. Приїхавши до Почаєва, Шевченко не міг не знати, що все це створили отці василіяни за понад столітній період і що до їхнього приходу Почаїв не був великим духовним та культурним паломницьким центром, а звичайним місцем. Звісно, тут усе нагадувало недавнє служіння та молитовну присутність ченців василіян.
Тарас Шевченко здолав сотні кілометрів, щоб побувати в цій прекрасній Почаївській святині, з тераси якої в 1846 р. намалював краєвид, а також інтер’єр храму та інші релігійні картини. Немає найменшого сумніву в тому, що це святе місце справило великий духовний вплив на світлу й багату душу Шевченка, що він згодом відобразив у своїх невмирущих поетичних творах і художніх шедеврах.
Дивлячись на картину, намальовану з тераси Почаївського собору, уявляємо, як Шевченко дивиться на Галичину, на рідний йому край, звідки походила його мати Катерина Бойко. Уявляємо, як Тарасів погляд сягає Високого замку у Львові, василіянського монастиря св. Онуфрія, звідки поширилося книгодрукування по Україні. Ймовірно, великий вплив справили на Тараса Шевченка книги Почаївської друкарні, які він тримав у руках, особливо Почаївський «Богогласник». Адже генієве слово, його пророчий дух не знають меж, долають кордони, що розділяють українську землю.
Господь подарував терплячому й гнобленому українському народові двох світочів. Маркіян Шашкевич уперше ознайомився з творами Тараса Шевченка, опублікованими в альманасі «Ластівка», у 1841 році. Творчість Шевченка так захопила його, що він переписав «Причинну» в окремий зошит. В альманасі було згадано про видання Шевченкового «Кобзаря».
Почаївська лавра з півдня, малюнок Тараса Шевченка, 1846 рік. Джерело: Вікіпедія
Як ставилися тогочасні василіяни до Тараса Шевченка?
Отці василіяни були близькими до Шевченка й за його життя, і тоді, коли його душа переставилася до Бога. Після смерти великого Кобзаря вони першими вшанували його пам’ять у Підгорецькому монастирі. Це засвідчує цінний запис у Пом’янику Підгорецького монастиря. На 86 арк. цього Пом’яника рукою василіянського ченця записано: «Пом’яни Господи душу усопшого Тарасія». Праворуч занотовано, що це поминання вписано 1861 року в пам’ять «…усопшого поета Тараса Шевченка». Отож, у 1861 р. в Підгорецькому монастирі ЧСВВ відбулася перша в Україні панахида за Тарасом Шевченком у рік його смерти.
Це перше після смерти Тараса Шевченка публічне вшанування великого сина українського народу, яке склали отці василіяни в Галичині, є виявом їхньої синівської любови, великої вдячности та особливої близькости до генія нації і Пророка, який виходить далеко поза межі суто мистецькі і стає чинником оновлення та пробудження народу. Запис у монастирському Пом’янику означав не лише звичайну молитву за померлого один раз в 1861 р., а й обов’язок ченців василіян довіку спогадувати його у своїх молитвах. Цей запис також засвідчив, що духовна й світська інтелігенція Галичини та Наддніпрянщини усвідомлювала себе одним великим народом, з однією мовою і культурою, була поєднана одним пророком Тарасом Шевченком і після його смерти.
У тогочасних монастирях записи в книгах робила освічена неупереджена людина, здебільшого ігумен. У василіянських колах побутує думка, що тим прочанином із Золочева, що подав це молитовне намірення до одного з найголовніших василіянських монастирів, був саме тодішній ігумен о. Климентій Сарницький ЧСВВ, майбутній ректор Львівського університету (двічі), а також протоігумен Галицької Провінції отців василіян. Як високодуховна, освічена людина, він був обізнаний із творчістю Тараса Шевченка та зміг оцінити його велич і значення для українського народу.
Оскільки ми говоримо про Пом’яник, то скажіть, будь ласка, де його зберігають сьогодні?
Пом’яник Підгорецького монастиря зберігають у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Це рукописна книга, що відносно добре збереглася. Формат 60⨯90/8, шкіряна тверда палітурка, по центрі ікона Ісуса Христа, Богородиці, Івана Хрестителя, по кутах – чотири Євангелисти. На кожній сторінці є рамка, розділена на дві частини – ширшу та вужчу. У ширшій записано імена померлих, у вужчій – подано запис про їхній соціальний стан, а також зазначено ім’я, прізвище та дату смерти того, за чию душу слід молитися, або імена, прізвища, соціальний стан тих, хто вписав імена у Пом’яник. Зміст Пом’яника можна умовно розділити на такі складові: запис імен підгорецьких монахів – отців і братів Василіянського чину та їхніх рідних; запис імен ієрархів Української Греко-Католицької Церкви; запис імен фундаторів, ктиторів та інших добродіїв Підгорецького (Плісницького) монастиря; запис отців та братів василіян з інших монастирів; запис імен мирян зі шляхти, міщан, селян, ремісників; запис відомих людей із Галичини та інших територій.
Запис в Пом’янику василіанського Підгорецького монастиря. Джерело: Книга «Місія високого слова» о. Климентій Стасів ЧСВВ.
Досі триває дискусія, хто хрестив Шевченка — греко-католицький чи православний священник?
Я не можу говорити про його конфесійну належність. Метрики хрещення я не бачив. Однак можу покликатися на наукове джерело – книгу Дмитра Степовика «Християнство Тараса Шевченка», де на с. 27 зазначено, що Т. Шевченка охрестив греко-католицький священик Н. Н. Автор покликається на священника Семена Посіка, який стверджував, що на Правобережній Україні московське православ’я російський цар запровадив у 1834–1838 роках. І це факт, що його наводить академік, до того ж – православний. Заохочую всіх прочитати цю книгу, хоча автор не робить із Кобзаря ідеального християнина.
Українці стверджують, що Тарас Шевченко – пророк. Це означає, що його твори рівнозначні Біблії?
Пророк – це не тільки той, хто говорить про майбутнє, а й той, хто говорить правду і готовий за неї віддати своє життя. Він є не біблійним, а національним пророком. Тому ми сприймаємо Шевченка як сучасника. Більшу частину свого життя він прожив поза Україною, у 1838–1843 рр. навчався в Петербурзькій академії мистецтв. І коли повернувся в Україну, то жахнувся, написав «Розриту могилу».
Ніхто не любив України так, як він. Вона билася в його грудях, як серце. Він був за життя і славним, і багатим, та ця любов до свого пригнобленого бездержавного народу поставила на кін усе. Поезія допровадила його до ув’язнення в Орській каторжній тюрмі, знищила здоров’я. Йому заборонили писати і малювати. Якою загрозою для царської Росії був цей чоловік: не могутньої статури, без армії і зброї? Ким він був? Поетом! Перо було його зброєю, перед якою тремтів царський трон. Бог дав його для свого народу. І, мабуть, найкращим підтвердженням цього є слова Євгена Маланюка: «Як в нації вождя нема, тоді вожді її поети».
Але водночас частину своїх творів Шевченко писав російською?
Шевченко написав російською лише кілька творів. І пояснення цьому можна знайти в його листуванні. Це достовірні джерела. У листі Г. Тарнавському Шевченко пише про поему «Слепая» «…по-московськи скомпоновану, щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю». Бо ті ж москалі таки казали, що пише він українською не через душевну потребу, а тому, що не вміє писати російською. У листі до Кухаренка Тарас аж розпачає: «Який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом».
Окрім відповіді на ці запитання, звернення до епістолярної спадщини нашого генія відкриває нам творця, апостола правди для свого народу, живу людину, якої багато хто з нас не знає або знає поверхово. Наостанок повторю вслід за Кобзарем: «Учітеся, брати мої…» – і додам, що небажання пізнати істину провадить до спотвореного світу, в якому людина втрачає блиск Божої благодати.
Спілкувався Андрій Толстой
