Цього року відзначаємо 160-ту річницю від дня народження праведного Митрополита Андрея Шептицького, видатного церковного й громадського діяча, чия діяльність мала історичний вплив на становлення Української Греко-Католицької Церкви та самобутність українського народу. Його постать зацікавлює багатьох людей, незалежно від конфесійної належности чи місця перебування.
Своїми міркуваннями про великого Митрополита, доля якого була тісно пов’язана зі Львовом упродовж майже пів століття, поділився із «Духовною величчю Львова» ієромонах Климентій (Стасів) ЧСВВ.
Отче Климентію, як би Ви прокоментували той факт, що навіть у час війни українці не забувають вшановувати пам’ять Митрополита Андрея?
Вшанування світлої пам’яти Митрополита не лише на церковному, а й на державному рівні в 2025 році стало, без сумніву, актом історичної справедливости. Адже він вершив не лише великі церковні справи, а й продовжував священну місію розвитку й утвердження нації, надихав українців на боротьбу за свою державу, мужньо ставав в обороні безцінного дару людського життя. Митрополит Андрей не побоявся кинути виклик людиноненависницьким нацистській та комуністичній системам і був чи не єдиним єрархом, який голосно й безстрашно протестував проти нищення народів. Йому боліли страждання не тільки свого народу, а й національних меншин. Адже в кожній людині він бачив переслідуваного Христа! І це виявляло його глибоку віру як великого Митрополита й батька свого народу.
Час стрімко віддаляє нас від історичних постатей. Що, на Вашу думку, заохочує багатьох людей сьогодні наближатися до особистости Андрея Шептицького?
У нелегкі й трагічні часи нашої історії на кін виходили видатні історичні особистості, які ставали в обороні Церкви та нації. Вони двигали на своїх плечах нелюдські труднощі, долали неймовірні виклики, а крім того – провістили нові форми гонінь на українських християн і світочів нації у ХХ столітті. Це їхніми молитвами й трудами розпочався тріумф правди та нескореної віри. Настав час їхньої слави в незалежній Україні.
Осмислюючи особу Андрея Шептицького як багатогранну чільну духовну постать, що дбала про свою державу та націю, ми виробляємо критерії для еліти й подальшого поступу держави в сучасному світі. Це так важливо тепер, коли триває підступна війна з російським агресором, коли в роки незалежности триває наступ на нашу культуру, мову, націю не лише на Сході України, а й по всьому периметру державних кордонів. Бачимо відверте й приховане присвоєння нашої історії, культури, цінностей, що їх надто часто подають під впливом так званої «спільної спадщини».
Чи можемо говорити про внесок Митрополита в постання Української Держави, хоча він помер ще в минулому столітті?
О, неоціненний внесок! Великою правдою лягають на серце слова Президента Петра Порошенка, що вперше за роки нашої незалежности вшанував великого Митрополита: «Якби не було Андрея Шептицького, не знати, чи мали б ми незалежну Україну». Як видатний релігійний, політичний, культурний діяч та меценат, безумовний духовний провідник і моральний авторитет, він майже в кожній проповіді чи посланні торкався проблем становлення держави для українців, прагнув утвердження української нації. «Рідна всенаціональна Хата-Батьківщина», що мала за фундамент монолітність нації, релігійну єдність та солідарність, була для нього ідеалом національного життя.
У чому секрет актуальности думок Митрополита Андрея?
Звісно, уся його спадщина дуже актуальна. Чого тільки варті його характеристики бездарних, хитрих політиків, яким надає повноваження бездуховне суспільство: вони «приносять радше шкоду, ніж хосен, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, себто понад загальне добро ставлять своє власне добро. І тоді мусять впровадити в будову хати безконечні непорядки».
Штучно нав’язані незрілому українському суспільству релігійні конфлікти, міжпартійні чвари на початку незалежности України й мали на меті перешкодити державному будівництву. Митрополит Андрей свого часу дійшов висновку, «що, може, ніякий народ у світі не терпів стільки від нещасного роз’єднання церков, як український».
Доба, коли жив Митрополит, була не менш важкою, ніж наша…
Доба, у якій він жив, була руйнівною, бо тоді лютували дві світові війни, а український народ зазнавав утисків від окупаційних влад. У роки Першої світової війни УГКЦ загрожувало підпорядкування Московському Синодові, чого прагнули російські окупанти в Галичині й проти чого рішуче виступив Андрей Шептицький, закликавши боронити віру перед наступом Росії. Тож владику арештували й вивезли на заслання: спочатку до Новгорода, а згодом до Курська.
У трагічний час російсько-української війни черпаємо наснагу для боротьби, для виживання нації, власне, із тих великих фундаментів духовности, що їх заклав Митрополит Андрей в умовах бездержавности. Теперішнє покоління, яке свідомо боронить Україну, здебільшого виросло в родинах, де був присутній дух Шептицького. Та й не лише в родинах, а й у Церкві, в усьому суспільстві. Він завжди був ціннісним моральним орієнтиром. І для того покоління, і для цього, яке звитяжить у час російської агресії, боронячи свою Україну.
Андрей Шептицький не народився митрополитом, хоч інколи так може здатися, коли про нього говорять навіть під час конференцій з нагоди пам’ятних дат. Що було основою його посвяти Богові та українському народові? Які чинники сформували його таким винятковим?
Роздумуючи про величну постать Митрополита Андрея Шептицького, не можна випускати з уваги монашу грань його багатовимірного життя, адже, будучи Митрополитом, говорив про себе: «Монахом не перестаю бути». Ще в юності, відчуваючи виразне покликання до чернечого життя, він відмовився від військової кар’єри, якої бажали його батьки. Не забуваймо, що його рідний брат Станіслав досягнув у цій сфері успіхів і став генералом та міністром оборони Польщі.
Митрополит справді належить до грона найвидатніших і найжертовніших синів Василіянського Чину й досі зостається взірцем українського монашого життя для всіх богопосвячених осіб, незалежно від їхньої належности до певної чернечої родини. Його життя захоплює і схиляє до наслідування.
Увічнений у бронзі на Святоюрській горі, Митрополит стоїть у монашому василіянському габіті, на якому видніє колоратка, підперезаний монашим поясом, із хрестом у руці. Блаженніший Святослав у своєму виступі під час відкриття пам’ятника так і сказав – «він у скромній монашій одежі». Усе життя носив він монашу василіянську рясу, і по смерти його зобразили у василіянському габіті.
Що можна сказати про останні роки його життя?
Останній період життя Митрополита – це остання стація Хресної дороги, що відображає непростий шлях його життя, на якому він гірко сумував, коли бачив зруйновану землю, понівечені людські життя й цинічно розтоптану мораль через війну. Його життя – це тернистий шлях, як і життя його народу, який так багато вистраждав упродовж багатьох століть від окупантів, а сьогодні ще й втягнутий у війну, у якій бореться за свою землю, своє віковічне право бути собою, за свободу та християнські й національні цінності.
Побутує думка, що справжнє визнання людини приходить після смерти.
Можливо, і так, але велич Митрополита була оцінена ще за його життя. Геній Іван Франко вперше назвав владику Андрея Шептицького «українським Мойсеєм». Це порівняння швидко підхопив боголюбивий люд, що дуже любив свого Митрополита.
Один прижиттєвий пам’ятник було встановлено на території Львівської духовної семінарії, другий – теж у Львові, біля Національного музею на вул. Драгоманова. У вигляді «українського Мойсея» зобразив Митрополита відомий художник Олекса Новаківський.
На південній стороні Вірменського собору у Львові в 30-х роках ХХ ст. польський художник Ян Генрик Розен намалював фреску, на якій одним із пастирів, що поклоняються Ісусові, є Митрополит Андрей Шептицький.
Також славного василіянина Митрополита Андрея ще за життя зобразив видатний український живописець Юліан Буцманюк. Розмальовуючи Жовківську церкву Пресвятого Серця Ісуса в стилі українського модерну, художник змальовував святі лики з видатних церковних і державних українських діячів того часу – Грушевського, Петлюри, Коновальця та інших. Бога Отця в центральному куполі храму він змалював з Митрополита Андрея, так вписавши його в історію сакрального мистецтва. Отож, отці Василіяни серед перших увіковічнили в розписі храму Митрополита Андрея, що був воістину Мойсеєм, провідником українців, за яких повсякчас молився перед Богом.
Уже понад століття за Митрополитом Андреєм, як за провідною зорею, ідуть люди, і він виводить їх із нетрів комуністичного терору до рідного дому і храму. Господь і його водив хресною дорогою по засланнях і тюрмах. Митрополит Андрей став Батьком для всіх християн, оборонцем і прикладом служіння високим людським ідеалам. Але якась клята українська вторинність не дає нам об’єднатися ні на святому, ні на земному, бо у свідомості частини людей ще глибоко живуть насаджені ворожі ідеї. Людей треба повертати до духовного і культурного храму.
Як найкраще виявляти свою вдячність Митрополитові Андрею, щоб це не стало лише меморіалізацією його пам’яти?
Сучасний світ не може не захоплюватися великим Митрополитом і не наслідувати його в царині служіння Церкві й народові, якщо бажає будувати своє теперішнє та майбутнє на засадах миру, єдности, пошани до людської гідности і збереження життя незалежно від етнічного походження чи кольору шкіри.
Митрополитові ставлять пам’ятники, погруддя, стели, пишуть книги про нього. А ще називають на його честь громадські установи. Таких постатей, як Митрополит Андрей, завжди будуть увічнювати в гіпсі, бронзі, мармурі. Але чи цього досить? Найкращий спосіб ушанувати пам’ять князя Церкви, лідера української нації – вивчати його пастирські листи та втілювати його ідеї в церковне й національне життя. Мусимо осмислити його спадщину, яка перейшла рубежі ХХ століття й допомагає нам позбутися комплексів совковости, національної меншовартости і протистояти чужій нав’язливій псевдокультурі.
Українці лише збагатяться від того, коли відкриють для себе близькість свого Митрополита, його внесок у Книгу Буття України, пізнають монаха-василіянина, керманича українського народу, мецената, врешті, чуйного батька й учителя для всіх.
А яке місце займає Митрополит Шептицький у християнській історії України?
В українській духовній історії один Андрій зображений із хрестом на Київських горах, а його послідовник – на найвищій духовній горі заходу України – Святоюрській, теж із хрестом – отож, продовжує місію першого апостола і свого покровителя. Ця духовна вісь повсякчас єднає Київ і Львів, тягнеться від князя Володимира до князя Данила Галицького, від генія Тараса Шевченка до будителя Галичини о. Маркіяна Шашкевича, єднає далеке біблійне минуле і сьогодення; єднає всю Україну в глибокій християнській історії, витоки якої є джерелом постання інших слов’янських народів та основою української культури.
Та видається, що Львів – це особливе місце для нього…
Княжий Львів великою мірою асоціюється з Митрополитом Андреєм, що продовжив справу короля Данила, який свого часу відновив і розбудував Руську державу та заснував це місто. Святоюрська гора береже чернечий дух давніх віків, адже ще від княжих часів до XVIII століття тут був василіянський монастир. І саме тут 43 роки поспіль ніс служіння Митрополит-василіянин Андрей Шептицький. І хоча він мешкав у митрополичих палатах, однак насправді жив як монах – скромно, у молитві, у єдності з Богом. Саме це й було нездоланною основою його великого натхнення до різноманітної діяльности на церковній і національній ниві.
Чернеча гора в Каневі, Біла гора в Підлиссі, Ясна гора в Гошеві, Святоюрська гора у Львові. Це, власне, ціла система координат, це українські «бастіони», непорушні точки опертя, на яких вічно стоятиме Україна, подібно, як Рим стоїть на своїх семи пагорбах. Вони є не земним, а небесним світоглядним компасом, який відкриває душу і спрямовує її до висот.
Минулого року ми відзначали 80-річчя від дня смерти Митрополита Андрея, яке збіглося в часі з піком кровопролитної війни з московськими окупантами. Чи це випадково?
Спогадування 80-ліття від дня переходу в засвіти великого Митрополита є знаком Господнім для сьогодення, бо його діяльність і досі залишається важливим чинником морального і духовного оздоровлення суспільства й нації, а також є вагомим внеском у державотворення.
Слід ствердити, що доба Митрополита Андрея триває, вона не прив’язана до принагідних святкувань, а повсякчас живить національний дух прийдешніх поколінь українського народу. Цій добі вже ніколи не зникнути з духовної мапи України, вона з нами і в нас, і жодному агресорові не під силу це змінити.
Спілкувався Андрій Толстой
Джерело: Духовна велич Львова
