Маловідомі сторінки життя і діяльності о. Йосифа Шумлянського, ЧСВВ
Ім’я єпископа Йосифа Шумлянського (1643(4?)–1708), який перевів Перемишльську й Галицьку єпархії в унію, стоїть у нашій історії поряд з іменами таких знакових особистостей, як король Данило Галицький, митрополит Петро Могила, гетьмани Іван Виговський, Петро Дорошенко та Іван Мазепа, ближчі до нас у часі Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера та ін. У надзвичайно складних політичних і соціальних обставинах періоду Руїни, що закінчився трагедією Полтави з її довготривалими сумними наслідками для всієї України, він зумів довершити починання своїх попередників у напрямі практичного здійснення зневаженої релігійними розкольниками Христової настанови про «одного пастиря» й «одне стадо», передусім стосовно нашого народу.
На жаль, досі про життя та діяльність Йосифа Шумлянського загалові відомо небагато, але поступово воно вимальовується все чіткіше й зриміше. Тему переходу Перемишльської та Львівської єпархій в унію свого часу вивчали Денис Зубрицький, Михайло Малиновський, Антон Петрушевич, Володимир Антонович, Іван Франко, Михайло Андрусяк, інші. Чи не першим ґрунтовним дослідником діяльності цієї особи став Іван Франко, у доробку якого є масштабна праця «Иосиф Шумлянский, последний православный епископ львовский и его “Метрика”», а також стаття «Иосиф Шумлянский, русский епископ львовский от г. 1667 до г. 1708», уміщені в тт. 46 і 47 «Зібрання творів у п’ятдесяти томах» (Київ, Наукова думка, 1985; 1986). З дослідників міжвоєнного періоду варто назвати Миколу Андрусяка з його монографією «Йосиф Шумлянський та його змагання за права для духовенства й об’єднання церков» (США, Йорктон, Логос, 1977). Після проголошення незалежности України про Йосифа Шумлянського писав, зокрема,
відомий львівський історик, письменник і публіцист Петро Шкраб’юк (Крехів. Дороги земні і небесні. – Львів, Місіонер, 2002). Дрогобицька історикиня Світлана Біла захистила кандидатську дисертацію з історіографії питання.
Передусім цікавить місце народження Йосифа Шумлянського. Щодо нього насамперед пошлюся на авторитет Івана Франка. У згаданій статті «Иосиф Шумлянский, русский епископ львовский от г. 1667 до
г. 1708» він зазначив: «В 1644 році родився у заможного руського шляхтича Остапа Шумлянського, здається, в Малих Дідушицях коло Стрия, син Іван (у монашестві – Йосиф. – Р. П.), перший із шістьох братів» (т. 47, с. 146). За іншими джерелами, він народився 1643 р., мав трьох братів і двох сестер. Мабуть, Іван Франко з його феноменальною пам’яттю прочитав про місце народження майбутнього владики в якомусь архівному документі, але, пишучи статтю, не мав змоги повернутися до нього, щоб указати назву. Про місце народження Йосифа Шумлянського йдеться і в книзі Петра Шкраб’юка «Крехів…»: «Шумлянський народився у заможній православній родині (1644; с. Малі Дідушичі коло Стрия на Львівщині» (с. 96), у статті дрогобицького історика й краєзнавця Володимира Ханаса «Приймаючи…ісповідь віри» (м. Стрий, газета «Гомін волі», 2 жовтня 2004 р.). Отже, місце народження цього ієрарха видається достовірним, хоча потрібний і додатковий пошук.
За вказаними джерелами, перші факти про давній князівський боярський рід Шумлянських належать до ХV ст., а їхнє прізвище виводять від назви села Великі Шумляни біля міста Підгайці на Тернопільщині. З часом рід розрісся на Поділлі і в Галичині. Один з його представників, шляхтич Марко Шумлянський, був серед тієї частини руської шляхти, котра домагалась від київського митрополита відновлення Галицького єпископства, він за свої гроші відбудував кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці в давньому місті Галичі. З роду Шумлянських походять інші представники українського духівництва, зокрема кілька єпископів.
Тато майбутнього єпископа Євстахій Шумлянський, а розмовною мовою Остап, служив ротмістром, або командиром роти у війську польського короля. Імовірно, вона дислокувалась у містечку Соколові
(нині цього міста немає) чи неподалік від нього, а ротмістр мешкав із сім’єю у своєму маєтку в селі Малі Дідушичі, там і народився майбутній єпископ. Крім найстаршого сина Івана, у Євстахія Шумлянського і
його дружини Анни були ще сини й доньки. Анна Шумлянська вийшла заміж за Теодора Жураковського, її сестра Христина одружилася з Василем Голинським. Поховано Євстахія Шумлянського в урочищі Чорний Ділок, де розміщувався старий Гошівський монастир (це поблизу нового монастирського місця, нині Долинський район Івано-Франківської області). Мати Йосифа Шумлянського Анна з Гошовських давнього шляхетського гербу Сас долучила як своє віно в шлюбі з Євстахієм Шумлянським Гошівський ключ сіл, до якого належали й Малі Дідушичі. Це непрямий доказ на підвердження місця народження Йосифа Шумлянського. Упокоїлась вона на цвинтарі Скиту Манявського на Івано-Франківщині.
Про початкове й подальше навчання майбутнього єпископа наразі нічого не відомо, але що він отримав добру освіту, сумніватися не варто. За прикладом батька хлопець вступив на військову службу й уже 17-річним як жовнір панцирної королівської хоругви (роти важкої кавалерії) 1660 р. узяв участь у бою під містечком Чудновом на Житомирщині, де був поранений; також ходив у польських походах на Лівобережну Україну. У 1683 р. Йосиф Шумлянський зі своїм загоном прислужився обороні австрійської столиці Відня від турецької армії, а пізніше, у 1695 р., обороняв львівський собор Святого Юра від татарів. Отже, це був відважний вояк, справжній патріот, ще з юності – прихильник унії з Апостольським Престолом, проголошеної на Берестейському соборі 1596 р. Щоправда, через нерішучість і непослідовність єпископа Гедеона Балабана і його наступників навіть через сто років унія ще не була втілена в життя.
Забігаючи наперед, варто додати, що, вирішивши прийняти чернечий постриг у Скиті Манявському в червні 1667 р., щоб, за тодішними канонами і в умовах хаосу в православній церкві, змогти кандидувати зі світської особи на єпископа, Йосиф Шумлянський, імовірно, розлучився з дружиною – римо-католичкою Оленою Яблонською. Зібравшись у Галичі на свій соймик, шляхта вибрала «чоловіка родовитого з своїх предків, горожанина наших земель, до того обізнаного з наукою і знаннями». Як видно, попри військову службу він перейшов і належні церковні студії.
До «твердих» православних Йосиф Шумлянський не належав, хоч це була родинна традиція. Замолоду він трохи служив у війську, де постійно перебував у римо-католицькому середовищі. Дружина належала до римо-католиків. Натоді велика частина православної шляхти Львівсько-Кам’янецької єпархії була рішуче наставлена проти Перемишльського митрополита й адміністратора Львівського єпископства Антонія Винницького та бажала мати місцевого єпископа. Тому-то вона вбачала в Йосифі Шумлянському впливового діяча з давніми шляхетськими коренями, королівською милістю кавалера найвищого лицарського уряду у воєводстві – Львівського підкоморія для свого опертя на керівні кола Польщі з метою позбавлення церковно-адміністративної влади православного митрополита Антонія Винницького, який не мав обов’язкового тоді королівського привілею.
Ці та інші обставини причинились до рішучого повороту в подальшій долі Йосифа Шумлянського, яка була дуже складною й заплутаною. Після рішення згаданого соймика в Галичі він оформив розлучення з
дружиною, а відтак в червні 1667 р. прибув у Скит Манявський для сповіді. Звідти Йосиф Шумлянський подався до Крехівського монастиря, склав там чернечі обітниці й отримав чернече ім’я Йосиф, адже без належності до чернецтва не міг претендувати на єпископське звання. Луцький єпископ Гедеон Четвертинський висвятив Йосифа Шумлянського на диякона та ієрея. До Луцька ж для висвячення його на
єпископа мав Київський митрополит Йосиф Тукальський, однак того не визнавав король. Ян-Казимир доручив виконати чин рукоположення над Йосифом Шумлянським православному митрополитові Антонію Винницькому, та він проігнорував доручення глави держави. Тоді єпископи Йосиф Тукальський і Георгій Четвертинський порадили Йосифові Шумлянському поїхати по єпископські свячення в місто Ясси в
Молдові. Антоній Винницький знову застосував свій вплив і звів нанівець усі плани опонента.
Проте пошукач теж не був ликом шитий і таки зумів здійснити першу частину свого історичного кроку доленосного значення. Йосиф Шумлянський знався з грецькими митрополитами Софронієм, Теофаном і Данилом і запросив їх до своєї дієцезії в селі Висічки біля міста Борщева на Тернопільщині. 10 лютого 1668 р. в сільському храмі Святого Миколая вони висвятили Йосифа Шумлянського на Львівського, Галицького і Кам’янець-Подільського єпископа. Було йому тоді приблизно 25 років. На зворотному шляху до Львова Йосиф Шумлянський висвячував згідних священників і отримував дедалі більше прихильників свого курсу на повернення Перемишльської і Галицької митрополій до Вселенської церкви. Незважаючи на сильний спротив, Йосиф Шумлянський урешті посів кафедральний собор Святого Юра у Львові. Однак самих церковних канонів було недостатньо для розв’язання проблеми вибору та номінування єпископа, бо вирішальне слово залишалось за світською владою в особі короля і його двору.
Далі були часто або взагалі незрозумілі для сучасного читача дії прихильників і противників Йосифа Шумлянського в різних інстанціях за право керувати Львівським єпископством: при королівському дворі; у Львівському гродському суді; у єпископському дворі в селі Крилосі біля Галича; у королівському суді; у канцелярії короля; у галицького старости; у галицькому соймику; урешті-решт, у самому польському
соймі. А одного разу противники напали на єпископський двір у селі Крилосі, жорстоко побили Йосифа Шумлянського та його брата Самійла, убили одного слугу, інших поранили, а також пограбували двір. Роздягнувши братів догола, нападники забрали їх із собою. На щастя, їм допомогли втекти й переховатись.
Одужавши, Йосиф Шумлянський відбув із Крилоса й почав об’їжджати свою дієцезію для подальшого висвячування згідних на священників, які ставали його прихильниками й допомагали переходу в унію вірних, різними способами вгамовував упертих противників. Так він чинив, зокрема, у Гошеві, Крехові, Рогатині, Снятині, Тернополі, Жовкві, Язлівці, Львові, Куликові, Чорткові, Кам’янці-Подільському, багатьох інших містах і селах. Водночас схиляв на свій бік шляхту й церковні братства. На супліку (прохання) єпископа король звільнив духівництво дієцезії Йосифа Шумлянського від підданства, юрисдикції, усяких податків, робіт і послуг на користь місцевих старост, державців королівських маєтків, дідичів і урядників. Усі священники дієцезії відтепер підлягали юрисдикції лише свого єпископа й щорічно платили йому податок. Королівський привілей зміцнив становище й роль галицьких священників і значно помножив кількість прихильників Йосифа Шумлянського.
Але претендент на Львівське єпископство і ставленик Антонія Винницького Львівський єпископ Єремія (у миру Євстахій) Свистельницький зі своїми прихильниками скористались фактом перебування
Йосифа Шумлянського на початку 1671 р. у місті Чигирині на Черкащині в ролі посередника в перемовинах між гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком і коронним гетьманом, майбутнім
королем Польщі Яном Собеським і донесли про це новому королеві та попередникові Яна Собеського на престолі Михайлові. Той відреагував на повідомлення, передавши катедру Єремії Свистельницькому. Несподівана смерть глави держави 1673 р. загасила полум’я пристрастей.
Наступний король Ян ІІІ Собеський, обраний на престол 1674 р., був приятелем і покровителем Йосифа Шумлянського. Він видав універсал, у якому визнав його заслуги, попередні королівські привілеї, підтвердив право на єпископство й закликав усіх до послуху та покори. Водночас король застеріг єпископа Єремію Свистельницького, щоб він спокійно проживав у монастирі, не плів інтриг і не бунтував поспільство, духівництво і церковні братства супроти Йосифа Шумлянського, бо інакше підпаде під єпископський суд.
У тім часі руське духівництво опинилось немов серед води, що серйозно загрожувало його подальшій долі. Обставини змушували шукати виходу, адже зазнала поразки народно-визвольна революція.
Священнослужителі, чернецтво, міщани бачили значну різницю між підмосковським і підпольським православ’ям, хотіли й мали непогані шанси домогтись для себе рівних прав з римо-католицьким міщанством і духівництвом, потребували мати свій духовний центр, але не у Варшаві чи Москві. Київ утратив духовне лідерство на підпольських теренах, а Київську митрополію підпорядкували Московському патріархату. Почало швидко наростати помосковщення, по-сучасному русифікація, а отже стиралась українська національна ідентичність. Не останню роль у цьому відіграв король Ян ІІІ Собеський: конституція 1676 р. заборонила зносини з Константинополем. Так Польща намагалась обмежити вплив Москви, яка постійно втручалась у її внутрішні справи.
Це спонукало Йосифа Шумлянського, що був уже на посаді адміністратора Київської митрополії, до висновку про остаточність переходу в унію й підштовхнуло до активних дій. У 1677 р. у Варшаві в присутності короля та інших високих осіб він офіційно зрікся православ’я на користь католицизму, попросивши Папу Римського залишити все в таємниці до приєднання до унії деяких чернечих згромаджень у Львівській єпархії. Після смерті Київського митрополита Антонія Винницького король підтвердив привілей Йосифові Шумлянському на керівництво Київською митрополією й надав йому та його духівництву інші права. Тоді ж Йосиф Шумлянський висвятив на Перемишльського єпископа згідного перейти на унію Інокентія Винницького. Ще через чотири роки він підтвердив свій духовний вибір.
Потрібний був час, щоб остаточно визріли політичні умови, угамувалася опозиція серед православного духівництва, утвердилась панівна думка про потребу об’єднаного кроку в напрямі до Святого Престолу. Укладення Вічного миру між Польщею і Московією 1686 р. та підпорядкування Києва Московському патріархові послужило сильним каталізатором наступних унійних кроків Йосифа Шумлянського. У 1691 р. в Самборі відбувся з’їзд духівництва і світських представників, що затвердив вимоги до короля як умови об’єднання зі Вселенською церквою. Король зробив це письмово. Двома роками пізніше в Перемишлі відбувся єпархіальний синод, який і поставив організаційну крапку. Усе духівництво склало католицьке визнання віри й активно сприяло унійному процесові в парафіях. Станом на 1694 р. до унії перейшло вісімсот церков, понад три тисячі шляхтичів і кількасот тисяч вірних. Серйозного опору не спостерігалось.
Дещо складніше, з різними перипетіями і навіть окремими «назадницькими» заявами розвивалась ситуація у Львівському єпископстві. Основним каменем спотикання залишалось зрівняння в правах руського кліру з латинським. Коли король розв’язав це питання позитивно, у червні 1700 р. Йосиф Шумлянський повідомив про перехід в унію. Скликаний ним у Львові синод майже одностайно підтримав цей вибір. Відмовились лише Львівське ставропігійне братство та Крехівський монастир, але згодом вони теж приєднались до унії. Назагал же 1186 парафій і ціле Галицьке єпископство включно з монастирями прийняли, кажучи нинішньою мовою, греко-католицьку віру. Церковна унія поширилась і на Поділлі, Правобережній Україні та Волині.
Так Йосиф Шумлянський у надзвичайно складних політичних, соціальних, релігійно-церковних умовах, розповідь про які майже цілком залишилась за рамами цієї статті, зумів повернути в лоно Святого
Престолу значну частину України. У цьому полягає його велика історична заслуга. Як не важко це йому далося, проте він зумів до кінця сповнити свою історичну місію. Після нього та частина України залишалася унійною аж до кінця 1830-х рр. Нині мало кому відомо, що й Тарас Шевченко був охрещений у грекокатолицькій вірі й залишався в ній аж до 24 років. Але російський царизм шантажем, погрозами і примусом відірвав греко-католиків підмосковських територій від Святого Престолу й приєднав до Російської православної церкви як своєї духовної опори для необмеженого колоніального панування на окупованих українських землях.
Крім цих заслуг, Йосиф Шумлянський має й інші. Зокрема, він залишив низку творів, завдяки яким дослідники можуть вивчати культурний рівень тодішнього духівництва. Скажімо, у першому своєму
творі «Зерцало» єпископ поставив перед священниками вимогу вести в церквах метрики хрещення та шлюбів. У розвиток «Зерцала» він написав «Метрику» в чотирьох книгах. Тут єпископ пояснив важливість
ведення метрик у церквах, розробив головні священницькі обов’язки та морально-етичні норми поведінки, звернув увагу навіть на належний зовнішній вигляд священників, на те, що вони повинні слухатися єпископа, навчати своїх дітей тощо. «Метрика» Йосифа Шумлянського стала одним з дороговказів у кращому, авторитетнішому служінні греко-католицького духівництва церкві та своєму народові. Показово, що Йосиф Шумлянський послуговувався народною мовою.
Подальший розвиток частини України під святим омофором Вселенської церкви підтвердив правильність вибору Йосифа Шумлянського і його прихильників та послідовників. Саме УГКЦ послужила не засобом звертання уваги на помилки православних, а знаряддям оборони православних обрядових традицій, відродженню, збереженню та розвитку національної культури й самосвідомості західноукраїнського народу. Воно почалося від греко-католицького священника, письменника, співзасновника славетної «Руської трійці» з її «Русалкою Дністровою» – першим виданням живою українською мовою в Галичині. Як зазначають сучасні дослідники, справу Йосифа Шумлянського в нових умовах розвинули й поставили на якісно вищий рівень митрополит Андрей Шептицький, наступні ієрархи УГКЦ, вселенські собори католицької церкви.
Йосиф Шумлянський прослужив єпископом 41 рік. Залишив заповіт від 12 листопада 1707 р., згідно з яким підтвердив свою прихильність до східної православної церкви святих апостолів і святих отців, а
також відписував значну суму грошей Скиту Манявському та Крехівському монастирю. Помер у Львові 27 липня 1708 р. у 65 років (поважний вік натоді). Похований 15 вересня 1708 р. в присутності Перемишльського єпископа Юрія Винницького, Луцького єпископа Діонисія Жабокрицького та архимандрита Унівського монастиря ЧСВВ Варлаама Шептицького в крипті львівського собору Святого Юра.
Триває четверте століття від дня упокоєння єпископа Йосифа Шумлянського. У 2008 р. на його вшанування було відправлено архиєрейську службу Божу в новому прекрасному храмі, організовано ювілейну наукову конференцію й концерт у селі Малі Дідушичі за участю владики Стрийської єпархії. Тепер треба спільно подбати про відкриття пам’ятної таблиці, спорудження пам’ятника єпископові,
найменування вулиць на його честь у Стрию і Львові, здійснення низки інших заходів. Адже особа Йосифа Шумлянського є ключовою в духовному та церковно-релігійному житті нашого краю і всієї України.
Роман ПАСТУХ, журналіст,
письменник, краєзнавець (м. Дрогобич)
