Через стрімкий розвиток сучасних медіа і їхній колосальний вплив на формування світогляду особистості виникла потреба у фахівцях, що можуть пояснити, як із величезного потоку інформації взяти для себе потрібне, поживне для душі й розуму та відкинути всілякий шлак.
Ця проблема зовсім не нова, вона існувала ще до виникнення аудіовізуальних медіа, інтернету, ба навіть і преси. Формулювання було також подібне: «Що читати, аби це було корисним?». Особливо гостро стояла вона в перші віки християнства. Тоді книги Святого Письма і ранньохристиянські твори поширювали в язичницькому «інформаційному просторі», який не те що втрачав своїх позицій, навпаки, був наповнений майстерно викладеними ідеями відомих філософів античних шкіл, які полонили розум сучасників. Вони пропонували «альтернативний шлях до спасіння», як «сьогодні у New Age, Scientology та інших духовних нерелігійних рухах нашого часу» (о. Батіста Мондін).
Крім того, з-поміж самих християн виокремлювалися ті, які євангельські істини пояснювали на свій лад, спричинюючись до виникнення єресей, щоб, як сказав святитель Григорій Богослов, своїми промовами приковувати зацікавлені погляди невігласів і зривати оплески.
Православна доктрина (не в конфесійному розумінні, а в значенні автентичності вчення церкви) змушена була протистояти такому «медіапродукту», вести війну з ним на різних фронтах і вихоплювати з його пащі овець Христового стада. Це протистояння продовжується сьогодні, тільки забарвлення, різноманітність та спосіб поширення куколю на полі засобів суспільної комунікації змінився. Він мутував, і тепер ми маємо його нові загрозливі види.
Уже не кажемо про світські медіа, які, часто залежні від рекламодавців, ставлять у центрі зображуваної дійсності споживання як головну передумову щастя або ідеї, що виправдовують моральне зло, догоджаючи масі та розважаючи її. Бо є ще багато такої інформації, яка під релігійним забарвленням подає речі, чужі духові правди. Гадаючи, що пізнає Бога, людина, піддавшись їй, може черпати відомості про Нього із замулених джерел сектантства.
Щось схоже відбувалося і в перші століття християнства, у так званий період отців церкви (ІІ–VII ст.). Публіка вимагала «хліба і видовищ», а римські імператори вміли за допомогою цієї пристрасті вдало маніпулювати нею, тримати в покорі, даючи те, що вона з невідання свого просила, забираючи натомість свободу. Дещо пізніше на зміну кривавим видовищам амфітеатрів прийдуть кінні бойовища, які як марнування часу засуджуватимуть у своїх проповідях святителі Іван Золотоустий та Василій Великий.
Такий спосіб життя в поєднанні з виправданням пороків та всіляким їхнім заохоченням набуде великого поширення серед простолюду. Інтелектуалів же від істинної дороги відвертатимуть писання язичницьких філософів та різноманітні єресі, які пропонуватимуть «ексклюзивні» знання для втаємничених. І посеред усього цього мотлоху пробивало собі дорогу у світ слово Ісуса Христа. У його обороні стояли отці церкви, які своїми творами, сповненими правдивої науки, розривали ці хитро наставлені на людські душі сіті. Як покаже згодом історія, досить успішно.
Отці церкви були добре поінформовані щодо викликів світу й ураховували їх у своїй творчості. Причому вони не лише викривали й засуджували язичницькі писання, а вміли отримати з них користь для зростання вірних у Христі.
Зокрема, святий Василій Великий, архієпископ Кесарії Каппадокійської в Малій Азії (329–379 рр.), не забороняє молоді читати популярну натоді літературу, але закликає до розважливості під час ознайомлення з нею й дає конкретні поради, як серед «світського пустослів’я та суперечностей неправильного знання» (1 Тм 6, 20) «брати корисне і в поетів, і дієписців, і бесідників, а навіть в усіх людей, у яких тільки виявиться якась користь, що впливатиме благородно на нашу душу». Такою настановою він розпочинає свою бесіду «До юнаків про те, як належить користати з гелленської літератури». Святитель не накладає обмежень щодо авторів, джерел, жанрів, аби лишень читач мав голову на плечах і вмів сяк-так розрізнити правицю від лівиці (пор. Йона 4, 11).
Маючи багатий душпастирський та життєвий досвід (з його слів, «на собі зазнав лихої і доброї долі, яка всього навчить»), святитель Василій Великий усвідомлює, що незрілій душі важко зразу почати пошуки Істини у Священних Писаннях, а зерно добра можна знайти будь-де: і в інформаційних, і в аналітичних, і в публіцистичних, і в художніх, і в статистичних повідомленнях. Аби було бажання це добро шукати й знаходити.
Як тільки автори таких матеріалів «зачнуть оповідати нам про діла або про бесіди добрих людей, то це треба і любити, і пильно наслідувати, і старатися, скільки змога, такими бути». Але і тоді, і в наш час не бракувало авторів, котрі «міряють щастя пишно заставленими столами та розпусними пісеньками», «описують негідників, п’яниць», які «лихословлять, кепкують собі з других», та ще й виставляють їхню поведінку за зразок. Тому, коли «медіапродукт» розповідає про лихих людей, святитель радить втікати від нього, «як Одісей утікав від співу сирен».
Боровся Василій Великий і з явищем пустої сенсаційності та розважальності в «медіапросторі», і з «фейковою» інформацією: він критикував «дієписців, коли вони видумують несусвітні речі, щоб звеселити й потягнути за собою уми й серця читачів». Щоб не дозволити їм цього, ми повинні бути перебірливими стосовно того, що читаємо, і, подібно до бджіл, які «не прилітають однаково до всіх квітів, ані не намагаються вибрати все геть дочиста з тих квітів», брати «те, що нам відповідає і що згідне з правдою», а рештою нехтувати.
Гідними довір’я святитель уважає авторів, які самі живуть за тими високими принципами, які сповідують на сторінках своїх творів. Сьогодні ще легше, ніж тоді, дізнатися, як і чим живе той чи той журналіст, чи відповідають його слова вчинкам. Бо «це найвища вершина злоби – видаватися добрим, не будучи таким», повторює Василій Великий услід за Платоном.
Якщо ж мати перед собою гарний приклад в особі автора чи героя його матеріалу, який прямує «приблизно туди, куди й наші християнські приписи», то його треба брати до уваги. Василій Великий у своєму трактаті подає багато таких постатей античного світу, які, хоч і не знали Євангелія, проте на ділі втілювали його. «Хто завчасу вихований на таких прикладах, той з певністю не нарікатиме на євангельські приписи, буцімто їх неможливо сповнити».
Приклади чеснотливого життя, безперечно, подають і сучасні світські медіа. Головне – поставити перед собою ціль у безмежному інформаційному просторі віднайти їх, а не кидатися в ньому наосліп, як хиткі байдаки без керманича, допоки не розіб’ємось об скелю чиїхось корисливих намірів.
Василій Великий радить усім наступним поколінням: «Не варто передавати раз і назавжди кермо свого розуму, наче байдака, іншим мужам і йти за ними туди, куди вони поведуть. Але приймати те, що корисне, і водночас треба знати, що відкинути». Тобто не лінуватися, постійно бути пильним і критично оцінювати те, що пропонують зусібіч нашій душі.
Джерело: «Католицький оглядач»
