(Розповідь від першої особи)
Ця історія розпочалася з мого захоплення музикою. Ще в дитинстві дуже полюбив скрипку, відвідував школу мистецтв, потім грав у музичному ансамблі, їздив з ним на концерти. Навіть мали чимало шанувальників, фанатів, які запевняли, що своїм виконанням ми даруємо їм радість, насолоду. Але мить одного дня все враз змінила. Через брак коштів мені довелося покинути ансамбль і влаштуватися на будівництво.
Минуло десять років важкої фізичної праці. Я й справді зміг належно забезпечити себе фінансами, щось заощадити на «чорний день», хоча про такий поки що не думаю. Однак протягом цих десяти років жодного разу не зіграв на скрипці. Мій музичний інструмент лежав у футлярі на полиці й припадав пилюкою. Я часто сідав у крісло й просто дивився на скрипку, плакав, боячись доторкнутися до її срібних струн, потривожити її душу. Охоплював відчай, що вже ніколи не зможу грати, їздити на гастролі, дарувати людям насолоду від музики.
Та ось до мене несподівано зателефонував керівник ансамблю й запросив на репетицію:
– Досить, старий, нудьгувати! – сказав він. – Нам бракує скрипаля. Згадай минуле!..
Я вирішив спробувати ще раз. На репетицію полетів мов на крилах. Не пошкодував про цей вчинок. Сам здивувався, але, виявляється, через десять років не втратив своєї майстерності. Дотик до скрипки враз зняв втому з натруджених рук, десь щезли мозолі, а пальці знову стали гнучкими, чутливими. Моя гра на скрипці була такою, як і раніше, музична пам’ять не підвела.
Невдовзі відбувся концерт, після якого керівник ансамблю підійшов до мене, міцно потиснув руку і похвалив:
– А ти свій талант не розгубив! Музика – твоє покликання.
Я був окрилений, сповнений наснаги й чітко усвідомив: не можна закопувати в землю те, що дароване тобі Богом, потрібно далі займатися музикою й приносити людям радість.
А фінанси?.. Якось воно буде...
Маркіян ЛЕХМАН, студент факультету медіакомунікацій
та підприємництва Української академії друкарства, м. Львів
