Чому юнак став монахом?

Артемові Потапенку — 17 років. Він добре вчився у школі, їздив на олімпіади з різних предметів. Після отримання атестата зрілости подав документи до Львівської політехніки. Але торішнього серпня пішов у ченці. Про таке рішення повідомив телефоном матері, яка служить на фронті парамедиком.

Юнак уже майже рік живе у Крехівському монастирі. Він — наймолодший член цієї Божої обителі.

— Як і коли відчули таке по­кликання? — запитую Артема.

— Я народився у християнській сім'ї, яка дала змогу зробити вільний вибір — свідомий, ніким не нав’язаний.

Це покликання проявилося ще в дитинстві. Коли був малим, мама привела мене до василіян­ського монастиря Святого Юрія в Червонограді (звідки я родом). Там побачив приклад отців, як ді­яти не лише під час проповіді чи Літургії, а й у повсякденному жит­ті.

Навчаючись у школі, спочатку не заду­мувався про монаше життя. Коли закінчував 7 клас, мені до рук потра­пив журнал «Господь і я», де була надрукована інформація про Бучацький ліцей імені Свято­го Йосафата (ним опікуються отці Василіяни, вони тут викладають).

Показав статтю мамі й розповів про свій намір навчатися там. Їй це не сподобалося: як відправля­ти так далеко єдину дитину?! Але я наполягав, тож мама відпусти­ла. Чотири роки здобував там ба­зову середню освіту.

Колись більшість учнів Бучаць­кого ліцею йшла в монастир. Із 30-х наших випускників це зроби­ло лише двоє, в тому числі я. Ще, правда, кілька хлопців вступи­ли до світської семінарії. З одно­го боку, це мало, але, з іншого — Бог дає покликання такій кіль­кості людей, яку вибере.

Я відчув поклик до монашо­го життя перед закінченням 11-го класу. Складав ЗНО. Ду­мав, результати будуть слабши­ми, але вони виявилися хоро­шими. Загалом вчився добре, їздив на олімпіади з хімії, геогра­фії, астрономії. Любив математи­ку, тому планував студіювати еко­номіку у Львівській політехніці. Навіть здав туди документи. Але таки пішов у ченці.

— Як це сталося?

— Перед тим поїхав паломни­ком у Меджугор'є (Боснія). Хо­тів духовно відпочити й оста­точно визначитися, як діяти далі. Адже Бог кличе людей не лише до монашого життя. У кожного з нас — своя місія. Саме під час цієї поїздки зрозумів, що моє покли­кання — служити людям і Богові. У день свого народження, 10 серп­ня, прибув до Крехівського мо­настиря.

— Чому саме до Крехова? Чи Ви до цього часу відвідували зга­дану обитель?

— Ще коли в монастирі Черво­нограда організовували числен­ні прощі до Крехова на свята, від­пусти, то я брав у них участь. Мене дуже вражала й захоплювала піша хода з Червонограда до те­перішньої моєї обителі.

Дехто запитує: чому саме Ва­силіяни, а не інший монаший чин? Мені підходить харизма, яку вони мають. Розумію, що кожен член монашої спільноти є части­ною моєї сім'ї.

Коли вступаєш на новіціат, то має минути 9 або 12 місяців кан­дидатури, і тоді тебе облачають у чернечий одяг — габіт. Мені ще не сказали, коли таке станеться. Облечення проводять переважно на великі свята, але це може від­бутися і в неділю чи навіть будень (таке трапляється рідко).

— Як минули ці 9 місяців у монастирі?

— Казково. Мене тепло прийняла спільнота. Тут живуть люди різного віку: найстаршому — 85 років, мені, наймолодшому, — 17. Зараз у нас на кандидатурі 6 осіб і 2 — на новіціаті.

Окільки раніше я співав у хорі Бучацького ліцею, мені дали по­саду протопсальта (того, що спі­ває). У монастирі кожен має свій обов’язок.

У келії живуть по двоє осіб. У спільноті панує дух злагоди. Мій наставник — отець-ігумен Воло­димир, магістр — отець Роман і соцій — отець Терентій. Вони ко­регують мене в певних речах, за що я щиро вдячний.

Маємо лекції з різних предме­тів, котрі викладають як світські люди, так і отці з нашого та інших монастирів. Вокалу навчає пан Степан зі Львова, який керує хо­ром в одній із церков.

— Чим займаються монахи впродовж дня?

— Навколо обителі велика те­риторія. Прибираємо її, наводи­мо лад у приміщенні. Також пра­цюємо на монастирських полях, у саду. Прибираємо в церквах (особливо напередодні великих свят). Керує нами отець-ігумен, який є справжнім всевидящим оком. Він бачить, за що потрібно взятися насамперед, розподіляє роботу між усіма.

У кожного ченця чинне прави­ло трьох секторів: перший — мо­литва, далі — праця, а потім — від­починок. Усього порівну (на добу — по 8 годин), не може бути так, аби щось переважало. Якщо ти віддаєш перевагу чомусь одно­му, то занедбуєш інше. Є золоте правило: збережи порядок, і по­рядок збереже тебе.

Такого досвіду я не отримав би у світському житті. Насампе­ред йдеться про спільноту. За му­рами монастиря вона інша — там не такі проблеми, тенденції. Хоча і світське життя має певні плю­си. Кожен повинен чітко постави­ти собі запитання: до чого покли­каний? Ти одружений, вільний чи монах — для Господа цінна кожна людина, яка працює в Божому ви­нограднику.

— Чи готові прийняти по­стриг?

— Готовий, бо відчуваю, що це — моє. Хоча, зізнаюся, були сум­ніви і вагання. Але розумію, що вони є всюди. Тоді  не було б та­ким цікавим, яскравим та насиче­ним моє життя.

Спочатку рік перебуваєш на кандидатурі. Далі стільки ж часу — на новіціаті. Потім постає ви­бір: залишатися братом і служити у своєму покликанні або за реко­мендацією настоятеля іти вчити­ся на священника до семінарії (Брюховичі). Там студії тривають шість років. Якщо Бог цього за­хоче, то старатимуся потрапити туди.

— Ви у мами один?

— Так, я — єдина дитина. Вдяч­ний мамі, що відпустила мене. Хоча це рішення було для неї не­легким. Але вона усвідомила, що саме тут я буду щасливим. У та­ких випадках часто кажуть про втрату сина. Хоча насправді це не так. Ти не втрачаєш його, а відда­єш у надійні Божі руки.

— Мама часто приїжджає?

— Вона служить понад півто­ра року. У цивільному житті була медсестрою, зараз — старший сержант, військовий медик. Піш­ла на війну раніше, ніж я в мо­настир.

Вона зрозуміла, що мені тут добре. Від того щаслива й вона. Може, ще не до кінця це усвідо­мила. Але з часом таке розуміння обов’язково прийде.

Щиро молюся за маму і вої­нів, які зараз на передовій лінії оборони. Щодня прошу Господа, аби дав їм сили витримати ті важ­кі випробування, щоб усі живими та неушкодженими повернулися додому…

Джерело: «Високий замок»