Чому юнак став монахом?
Артемові Потапенку — 17 років. Він добре вчився у школі, їздив на олімпіади з різних предметів. Після отримання атестата зрілости подав документи до Львівської політехніки. Але торішнього серпня пішов у ченці. Про таке рішення повідомив телефоном матері, яка служить на фронті парамедиком.
Юнак уже майже рік живе у Крехівському монастирі. Він — наймолодший член цієї Божої обителі.
— Як і коли відчули таке покликання? — запитую Артема.
— Я народився у християнській сім'ї, яка дала змогу зробити вільний вибір — свідомий, ніким не нав’язаний.
Це покликання проявилося ще в дитинстві. Коли був малим, мама привела мене до василіянського монастиря Святого Юрія в Червонограді (звідки я родом). Там побачив приклад отців, як діяти не лише під час проповіді чи Літургії, а й у повсякденному житті.
Навчаючись у школі, спочатку не задумувався про монаше життя. Коли закінчував 7 клас, мені до рук потрапив журнал «Господь і я», де була надрукована інформація про Бучацький ліцей імені Святого Йосафата (ним опікуються отці Василіяни, вони тут викладають).
Показав статтю мамі й розповів про свій намір навчатися там. Їй це не сподобалося: як відправляти так далеко єдину дитину?! Але я наполягав, тож мама відпустила. Чотири роки здобував там базову середню освіту.
Колись більшість учнів Бучацького ліцею йшла в монастир. Із 30-х наших випускників це зробило лише двоє, в тому числі я. Ще, правда, кілька хлопців вступили до світської семінарії. З одного боку, це мало, але, з іншого — Бог дає покликання такій кількості людей, яку вибере.
Я відчув поклик до монашого життя перед закінченням 11-го класу. Складав ЗНО. Думав, результати будуть слабшими, але вони виявилися хорошими. Загалом вчився добре, їздив на олімпіади з хімії, географії, астрономії. Любив математику, тому планував студіювати економіку у Львівській політехніці. Навіть здав туди документи. Але таки пішов у ченці.

— Як це сталося?
— Перед тим поїхав паломником у Меджугор'є (Боснія). Хотів духовно відпочити й остаточно визначитися, як діяти далі. Адже Бог кличе людей не лише до монашого життя. У кожного з нас — своя місія. Саме під час цієї поїздки зрозумів, що моє покликання — служити людям і Богові. У день свого народження, 10 серпня, прибув до Крехівського монастиря.
— Чому саме до Крехова? Чи Ви до цього часу відвідували згадану обитель?
— Ще коли в монастирі Червонограда організовували численні прощі до Крехова на свята, відпусти, то я брав у них участь. Мене дуже вражала й захоплювала піша хода з Червонограда до теперішньої моєї обителі.
Дехто запитує: чому саме Василіяни, а не інший монаший чин? Мені підходить харизма, яку вони мають. Розумію, що кожен член монашої спільноти є частиною моєї сім'ї.
Коли вступаєш на новіціат, то має минути 9 або 12 місяців кандидатури, і тоді тебе облачають у чернечий одяг — габіт. Мені ще не сказали, коли таке станеться. Облечення проводять переважно на великі свята, але це може відбутися і в неділю чи навіть будень (таке трапляється рідко).
— Як минули ці 9 місяців у монастирі?
— Казково. Мене тепло прийняла спільнота. Тут живуть люди різного віку: найстаршому — 85 років, мені, наймолодшому, — 17. Зараз у нас на кандидатурі 6 осіб і 2 — на новіціаті.
Окільки раніше я співав у хорі Бучацького ліцею, мені дали посаду протопсальта (того, що співає). У монастирі кожен має свій обов’язок.
У келії живуть по двоє осіб. У спільноті панує дух злагоди. Мій наставник — отець-ігумен Володимир, магістр — отець Роман і соцій — отець Терентій. Вони корегують мене в певних речах, за що я щиро вдячний.
Маємо лекції з різних предметів, котрі викладають як світські люди, так і отці з нашого та інших монастирів. Вокалу навчає пан Степан зі Львова, який керує хором в одній із церков.
— Чим займаються монахи впродовж дня?
— Навколо обителі велика територія. Прибираємо її, наводимо лад у приміщенні. Також працюємо на монастирських полях, у саду. Прибираємо в церквах (особливо напередодні великих свят). Керує нами отець-ігумен, який є справжнім всевидящим оком. Він бачить, за що потрібно взятися насамперед, розподіляє роботу між усіма.
У кожного ченця чинне правило трьох секторів: перший — молитва, далі — праця, а потім — відпочинок. Усього порівну (на добу — по 8 годин), не може бути так, аби щось переважало. Якщо ти віддаєш перевагу чомусь одному, то занедбуєш інше. Є золоте правило: збережи порядок, і порядок збереже тебе.
Такого досвіду я не отримав би у світському житті. Насамперед йдеться про спільноту. За мурами монастиря вона інша — там не такі проблеми, тенденції. Хоча і світське життя має певні плюси. Кожен повинен чітко поставити собі запитання: до чого покликаний? Ти одружений, вільний чи монах — для Господа цінна кожна людина, яка працює в Божому винограднику.
— Чи готові прийняти постриг?
— Готовий, бо відчуваю, що це — моє. Хоча, зізнаюся, були сумніви і вагання. Але розумію, що вони є всюди. Тоді не було б таким цікавим, яскравим та насиченим моє життя.
Спочатку рік перебуваєш на кандидатурі. Далі стільки ж часу — на новіціаті. Потім постає вибір: залишатися братом і служити у своєму покликанні або за рекомендацією настоятеля іти вчитися на священника до семінарії (Брюховичі). Там студії тривають шість років. Якщо Бог цього захоче, то старатимуся потрапити туди.
— Ви у мами один?
— Так, я — єдина дитина. Вдячний мамі, що відпустила мене. Хоча це рішення було для неї нелегким. Але вона усвідомила, що саме тут я буду щасливим. У таких випадках часто кажуть про втрату сина. Хоча насправді це не так. Ти не втрачаєш його, а віддаєш у надійні Божі руки.
— Мама часто приїжджає?
— Вона служить понад півтора року. У цивільному житті була медсестрою, зараз — старший сержант, військовий медик. Пішла на війну раніше, ніж я в монастир.
Вона зрозуміла, що мені тут добре. Від того щаслива й вона. Може, ще не до кінця це усвідомила. Але з часом таке розуміння обов’язково прийде.
Щиро молюся за маму і воїнів, які зараз на передовій лінії оборони. Щодня прошу Господа, аби дав їм сили витримати ті важкі випробування, щоб усі живими та неушкодженими повернулися додому…
Джерело: «Високий замок»




