ієромонах Матей Гаврилів, ЧСВВ

     Насамперед слід сказати, що Св. Василій не мав на меті давати якісь визначення молитви у формальному чи схоластичному значенні. Він просто бажав допомогти практично вирішити певні труднощі щодо цього питання. Деякі дослідники критично дивляться на спроби св. Василія пояснити окремі аспекти духовного, чернечого і церковного життя. Скажімо, Мішель Ван Парис припускає, що св. Василій «не говорить взагалі, або каже дуже мало про лікування враженої пам’яті, людини що згрішила. Він був дещо рішучий у своїй поведінці і надто досконалий порівняно з оточенням. Бракує також літургічного виміру, в якому пам’ять про Бога сакраментально присутня у Євхаристії. Св. Василій ніде не говорить, що Бог пам’ятає про нас, а це у Св. Письмі є основним».[1] Попри те, Ван Парис визнає, що всі ці речі містяться в Анафорі св. Василія.

     Жан Ґрібомон (Jean Gribomont,O.S.B.), бельґійський бенедиктинець (1920–1986), у своєму нарисі «Молитва за Св. Василієм»[2] стверджує, що вчення Святителя каппадокійського щодо цього предмету, як такого, майже не існує, за винятком одного місця у «Ширших правилах»[3]. Як би там не було, Ґрібомон все ж таки робить влучну синтезу святовасилієвського визначення молитви у її ширшому значенні, яка є «радісним захопленням, подивим і виявом постійної вдячності, як спонтанного наслідку любови, що підноситься над світом і підпорядковується волі Божій»[4].

     Можливо, цей спосіб принесення молитви найкраще виявляється в Анафорі, у якій св. Василій, звертаючись до Творця його власним іменем ЯГВЕ, (᾽′Ο ὤν, Сы′й)[5]  виголошує :

     «Сущий Владико, Господи, Боже Отче Вседержителю, поклоняємий, достойно воістину, і праведно, і гарно, як годиться величності святости Твоєї, Тебе хвалити, Тебе оспівувати, Тебе благословити, Тобі поклонятися, Тобі дякувати, Тебе славити, єдиного істинного сущого Бога, і Тобі приносити з серцем сокрушеним і духом смиренним оцю словесну (λογικηvν) службу нашу, бо Ти єси Той, хто дарував нам пізнання Своєї істини. І хто спроможний висловити могутність Твою, голосною вчинити всю хвалу Твою або повідати кожночасно чудеса Твої?»[6]

Насамперед треба сказати, що св. Василій, маючи на увазі різні види молитви, перелічені св. Ап. Павлом у його листах: «проказування і співання псалмів, гимнів, духовних пісень, здійснювання молитов прохання, благання, подяки…» (Еф 5,19; Кол 3,16; 1Тим 2,1), та заповідь про «безперервну молитву» (1Сол 5,17), намагається поєднати це розмаїття з діяльністю людини через постійну пам’ять про Бога, який освячує життя у всіх його проявах і замешкує в людській особі немовби у храмі.[7] У своїй проповіді «На честь мучениці Юліти», продовжуючи попередню Бесіду про вдячність, св. Василій риторично запитує і пояснює:

     «Але чи треба безперервно молитися і чи можливо виконати таку заповідь? Я ж бачу, що вам кортить про це запитати, і сам спробую відстояти ствердну відповідь.

     Молитва – це прохання про блага, з яким доброчесні люди звертаються до Бога. Прохання, звичайно, не обмежується словами, бо розуміємо, що Бог не потребує, щоб йому нагадували, але Сам знає, що для нас є корисним, навіть коли й не просимо Його про те. Тому виникає питання: про що ж я хочу сказати? А про те, любі мої, що молитва не обмежується самими словами, її підсилюють душевні поривання, доброчесні справи протягом усього життя. Бо ж сказав апостол Павло: Коли їсте, або п’єте, або коли інше щось робите, усе робіть на славу Божу (1Кор. 10.31). Сидиш за столом – молись; їси хліб - дякуй Тому, що тобі дав його; п’єш вино, щоб укріпити тіло, – пам’ятай Того, що подарував тобі його, щоб ти звеселив серце та зцілив тіло. І як наситився – все одно не забувай Благодійника. Вдягаєш хітон – дякуй Тому, Хто дав, плащ вдягаєш – посиль свою любов до Бога, що дає нам чим прикрити тіло взимку і влітку, задля захисту життя і щоб сором приховати. Промайнув день – дякуй Тому, Хто сонце дав, щоб ми могли денні справи робити, та вогонь, щоб світив уночі та для інших життєвих потреб. І ніч приховує в собі безліч приводів для молитов. Коли подивишся на небо і побачиш прекрасні зірки, то молися Володарю усього видимого і вклонися Митцю найліпшому, Богові, який усе мудрістю створив (Пс 103.24). Коли бачиш сном огорнуті природу й усе живе, знову вклонися Тому, Хто сон нам подарував і, всупереч нашому бажанню, позбавляє нас безперервної праці і дає сон, бо ж завдяки цьому маленькому спочинку ми відновлюємо сили.

     Тому не віддавай сну всієї ночі, не дозволяй, щоб сонне забуття віднімало в тебе половину життя, навпаки, - розподіли нічний час на сон і на молитву. Навіть сни зроби вправами у доброчесності, оскільки і сонні привиддя можуть бути луною денних турбот: які наші денні життєві справи, такі й сни. Таким чином, невпинно молися і не в словах нехай молитва твоя міститься, але нехай увесь плин твого життя наближає тебе до Бога, щоб життя твоє було суцільною, безперервною молитвою» [8].

     Таким чином, молитва у розумінні Святителя каппадокійського збігається з поясненням Орігена (185–254), яке знаходимо у його творі «Про молитву»:

     «Той же, хто до своїх обов’язкових трудів приєднує молитву, а до неї знову ж таки необхідні праці, той безперестанно молиться, тому що сама доброчинність з виконуванням заповідей дорівнюють молитві. Тільки при такому розумінні апостольського наказу «невпинно моліться» уможливлюється її виконання. Усе життя християнина повинно бути безперервною великою молитвою»[9].

     Св. Василій дуже наполягає, щоб життя християнина сталося молитвою, а молитва щоб оживляла усе його життя. Він підкреслює, що в молитовному акті перед Богом мають бути задіяні всі сили людини.

     «Молитва кожного стає явною перед Богом. Господь знає, хто задля почування, хто заради знання шукає за небесними речами, хто поверхово й тільки губами вимовляє слова, серце ж його далеке від нього… Отож хай співає твій язик, а ум хай пояснює значення того, що уста твої виклали, щоб ти співав водночас духом і умом. Бог не потребує слави, але хоче, щоб ми стали гідними прославлення»[10].

     Окрім цього сама людина стається молитвою не тільки тому, що вона є невпинною, але також і тому, що людина завжди з любов’ю виконує Божу волю у довірливому підпорядкуванні Творцеві.[11] Такий молитовний стан вимагає, очевидно, певних зусиль і навіть боротьби проти розсіяння, щоб «набути зібрання духа»[12].

      Є ще один вимір молитви у св. Василія Великого, на який звернув увагу світового значення дослідник і знавець духовності Сходу кардинал Томаш Шпідлік, а саме, молитва споглядання – «contemplatio naturalis»[13]. Він пише:

     «Як законодавець кіновіального життя у своїх правилах Василій (+379) мав би говорити передусім про спільну псалмодію. Однак, оскільки він був глибоко споглядальним (контемплятивним), його Бесіда на Шестиднев[14]є прекрасним путівником, щоб увійти у «природне споглядання»[15].

     Той самий автор не випускає з поля зору також думку св. Василія щодо «молитви тіла»[16]. Справді, Учитель каппадокійський говорить у своїй Гомілії на Втор.15.9:

     «Пізнай свою душу, і повіриш у невидимість Божу, бо і твою душу неможливо побачити тілесними очима. Вона не має ні кольору, ні форми, ні тілесних обрисів, але сприймається тільки завдяки своїм діям. Тому, розмірковуючи про Бога, не намагайся побачити Його очима, але вір розумові і пізнавай Його за допомогою розуму. Захоплюйся Митцем, Який з такою силою злучив душу з тілом, що душа, сягаючи найвіддаленіших куточків тіла, міцно єднає їх і приводить до суголосності. Придивися, яку силу дає душа тілу, і як тіло переймає від душі відчуття, як душа дає тілу життя, а страждання тіла змушують страждати душу»[17].

     Як ставився св. Василій до молитви, основаної на Слові Божому, зокрема, до псалмодії? Очевидно, він, як знавець Св. Письма, не міг на це не звернути уваги. Ось що він говорить про життєве значення псалмів у житті будь-якої людини.

     «Псалом – це спокій душі, речник миру, що втихомирює розбурхані й неспокійні думки, він не тільки перемагає розбуджену гнівливість і духовний розлад, але приборкує плотськість. Псалом скріплює приязнь, посварених об'єднує, а між приятелями зрошує любов. Хто ж може вважати за ворога того, з яким разом возносить псалом до Бога? А й спів псалмів виєднує те найбільше добро, яким є любов. Цей спів неначе винаходить якесь єднання, якийсь зв'язок для згідливості людей і збирає їх у хорі в одну приємну симфонію. Дияволи тікають від псалмів, а натомість приходить опіка ангелів. Псалом дає зброю проти нічних страхів, а повсякденній праці – відпочинок. Псалом є безпекою дітей, окрасою молоді, втіхою старців, найкращою оздобою жінок… Псалом для початківців – це початок, для тих, що поступають – зріст, для досконалих же – завершення, голос Церкви, радість святкових днів, розбудження спасенного в Бозі смутку. Псалом  – діло ангелів, творіння неба, пахощі духовні»[18].

     Такий спосіб поєднання у Святому Письмі історії спасіння і молитви, що яскраво виражено у св. Василія, відомий професор о. Роберт Тафт, Т.І., називає діалектикою, яка виливається у Літургії, бо «Бог діє, а народ відповідає. Таким чином, Біблія є першою літургійною книгою Церкви»[19].

     Святителеві каппадокійському особливо ми, василіяни, завдячуємо його цінне пояснення щодо церковної семиразової молитви, у якій можемо бачити структуру майбутнього Часослова, що згодом розвинувся під впливом різних традицій[20]. Щодо Церковного правила св. Василій поводиться творчо, коли каже:

     «Гадаю, що воно є корисне у назначених часах впровадити в ті моли­тви і псалмоспіви якісь різниці і відміни, бо коли все те саме повторюється, не раз душа якось стає холодна, байдужа й розсіяна. Натомість при змінах і різнорідності псалмодії та співу в різних часах відновлюється спрага, пробуджується увага».

     Отож, св. Василій, ґрунтуючись на Псалмі 118(119),164 «Сім раз на день я тебе хвалю за твої присуди справедливі», перелічує сім часів «осібно призначених в монастирі на молитву», і продовжує: «Ми їх вибрали не без причини; кожний з них пригадує нам особливим способом якесь добродій­ство Боже».[21]

     «І знову треба упередити ранню зорю, – заохочує св. Василій, – і вставати на моли­тву, щоби день не застав нас у ліжку сплячих, бо написано: „Випередили очі мої досвіток, щоби роздумувати слова Твої" (Пс 118, 147).

     Щодо ухилення від спільної псалмодії св. Василій не знаходить якоїсь причини, однак він не надто категоричний, коли каже: «Хто постановив приліжно жити на славу Божу і на славу Христа, не повинен занедбати ані одного з тих часів».

     У випадку перешкоди св. Василій, беручи до уваги слова Христа про його присутність  радить:

 «А коли припадком хто є поза монастирем або заня­тий працею, нехай безумовно там сповняє те, що приписане: „Бо де є двоє або троє зібраних у моє ім’я, там я є посеред .них" (Мат. 18, 20)»[22].

     Окрім складових елементів вищенаведених Часів, св. Василій згадує у своєму трактаті De Spiritu Sancto про гімн «Світло тихе (Φώς Ίιλαρόν)», завважуючи при цьому, що він настільки давній, що ніхто й не пригадує собі автора цього гімну[23]. Можливо, йому була також відома єктенія «Ангела миру», коли згадує її у своєму 11 листі[24].

     Є у богослужбових книгах молитви, які приписують св. Василію: дві у Північній і в «міжчасах» Першого часу та по одній в кожному «міжчасі» інших Часів та у Повечір’ї[25]. Це стосується й двох молитов перед св. Причастям і одної після св. Причастя.[26]

     Можна згадати також дві молитви в Чині вигнання злого духа, які проказує екзорцист і які приписують св. Василію.[27]

     Що стосується молитовного життя св. Василія, то, безперечно, він, будучи єпископом Кесарії Каппадокійської, не міг не показувати власним прикладом того, чого навчав. Віримо, що він і зараз продовжує свою невпинну молитву за нас, своїх синів і дочок, перед Престолом Агнця. Саме тому, щорічно вшановуючи його пам’ять 1 січня, співаємо нашому Засновникові:

     «Посвятившись цілковито Богові і повністю з ди­тинства йому себе пожертвувавши, ти засяяв зорями Божої мудрости і вияснив сутність речей, ясно викладаючи і мудро з'ясовуючи їхній лад для кращого пізнання Бога. Тому вихваля­ємо тебе, як богомовного і божественного учите­ля та промінного світильника Церкви, бо ти ви­молюєш у Христа, щоб подав світові велику ми­лість».[28]

     Коли Христос Господь сказав, що „заслугує" – не хто-будь, ані кожний, але лиш – „робітник на свій прожиток" (Мат. 10,10), а Апостол знову велить кожному трудитися і працювати своїми руками: „Те, що добре, щоби мав з чого дати тому, що в нужді" (Ефес 4, 28), – то ясно, що треба пильно працювати. Не можна метою побожного життя прикривати лінивство, уникати праці. Навпаки, монаше житгя є нагодою до безнастанної боротьби і тяжкої праці, терплячості в негараздах. І ми мусимо колись мати відвагу сказати: „У труді і нужді, часто в неспанню, у голоді і жажді" (2 Кор. 11, 27). А праця й такий спосіб життя потрібні нам не лише для умертвлення тіла, але й для сповнення любові ближнього, щоби Бог через нас давав немічним братам те, чого треба, за прикладом Апостола, який каже: (Діян 20. 35) „Я усе показав вам, що так працюючи, треба підіймати немічних". І знову: "Щоби мав з чого дати тому, що в нужді" (Єфес 4, 28). Так удостоїмося почути те слово: „Прийдіть, благословені мого Вітця, наслідуйте приготоване вам царство від основання світа; бо я був голодний, а ви дали мені їсти, я був жаждучий, а ви напоїли мене" (Мат. 25, 34–35).

     Яким злом є лінивство, не треба й казати, коли Апостол приказує, щоби не їв той, хто не працює (2 Сол. 3,10). Як кожному треба щоденного корму, так само необхідна є праця, відповідна силі. Недарма Соломон поміж похвалами і цю помістив: „Не їв корму в безчинности" (Притч. 31, 27), а про себе Апостол сам свідчить: „Ані не їли у нікого дармо хліба, але в труді і напруженню ніч і день працювали" (2 Сол З, 8). Хоч вільно йому було жити з Євангелія, коли Євангеліє проповідував. 1 сам Господь ставить лінивство поруч зі злобою, коли каже: „Лукавий слуго і лінивий" (Мат. 25, 26).

     А мудрий Соломон не лише хвалить трудящого, але присоромлює чоловіка лінивого прикладом найменшого єства: „Іди до муравля," – каже, – „о лінивий" (Притч. 6, 6).

     Отже, ми повинні боятися, що в день суду закинуть нам лінивство, бо той, що дав нам силу до праці, буде жадати праці відповідної силі, адже: „Від усякого ж, кому дано много, много вимагатимуть від нього" (Лука 12, 48).

     А коли буває, що хтось, прикриваючись молитвами і псалмодіями, ухиляється від роботи, то треба знати, що для кожної справа є відповідний момент, як каже Еклєзіаст, а на молитву і на псалмодію кожний час є відповідний, як і на інші духовні справи. Серед ручної роботи можемо часом і устами (коли це можливе або корисне, як добрий приклад), а як не устами, то серцем хвалити Бога: „Псальмами, гимнами й духовними піснями" (Колос. З, 16), як каже Апостол. Тому молімося працюючи і дякуймо Богові, який дає рукам силу до праці, а розум просвічує своєю правдою. Він дає нам матєріал до праці й у знаряддях і в предметі ремесла, яким хто займається. Тож будемо молитвою звертати діла рук наших до мети – приподобання себе Богу.

     Таким чином набудемо і сили духа. Навчимося у кожнім ділі випрошувати у Бога добрий успіх для праці і дякувати за те, що дає; при тім збережемо добре намірення подобатися Йому. Так треба єднати молитву з працею; тільки так можна погодити ті два уступи Апостольських послань, які видаються протилежними: «Без перестанку моліться» (1 Сол 5, 17) і „ніч і день працювали" (2 Сол. З, 8).