Книжка «Чернеча офіра Христові й Вітчизні» про підпілля отців василіян у радянський період удостоєна високого визнання. У березні її автор, о. Климентій Стасів (ЧСВВ), став лауреатом Всеукраїнської літературної премії імені Зореслава. Вручать нагороду в травні, під час книжкового фестивалю в Закарпатті.
‒ Отче Климентію, чому Ви обрали саме цю тему для своєї книжки?
‒ Є дуже багато факторів, але можна виокремити кілька головних. По-перше, я сам був учасником тих подій: ще з кінця 70-х малим хлопцем з батьками ходив уночі на богослужіння, які відправляли таємно по хатах, а то й на лісових галявинах, полях чи цвинтарях. По-друге, це мій священний обв’язок перед отцями, з якими жив і спілкувався у 90-х рр. і яких сьогодні вже немає з нами. А по-третє, часи підпілля УГКЦ становлять важливу сторінку нашої героїчної історії, і вона повинна бути розказана всьому світові.
Служіння отців в умовах заборон та переслідувань, багаторічного атеїстичного вакууму було для людей духовною опорою. Священики підпільної УГКЦ не обирали собі цієї важкої дороги – вони стали жертвами страшних обставин, та попри все, навіть віддаючи життя, знали заради чого.
Як сказав Папа Пій ХІІ: «Теперішні часи вимагають більше оборонців пером, ніж проповідників». Тому потрібно вивчати свою історію й доносити правду про неї людям. Ми народ, який упродовж віків не могли змести з рідної землі ніякі смерчі, який до загину відстоював своє право жити у своєму краї.
На духовній карті України неважко побачити ті місця, де вірні збиралися на богослужіння, тому що святинь, які діяли, було мало. Пригадаймо поле душпастирської діяльності: мільйони людей, величезні віддалі й обмежена кількість священиків. Людям іноді важко повірити, що в таких умовах вдалося зберегти віру.
Що спонукало Вас до такого ретельного дослідження підпілля?
Відповідальність перед тими, хто жив і служив за тих нелегких часів; захоплення духовними постатями, які мужньо витерпіли всі тяготи, що випали на їхню долю; вдячність за тих новітніх апостолів української землі… Також відчуття, що я можу і хочу це зробити саме тепер, коли визріла думка, виспіло серце, не покидало бажання. Багато різних проектів я відклав на пізніше, щоб спочатку закінчити цей, який мав бути виданий ще в 90-х, коли була жива більшість отців, що служили в підпіллі.
‒ На якого читача орієнтована ця книжка?
Я не визначав меж читацької аудиторії й не прагнув задовольнити чиїсь літературні смаки. Це не бізнес– проект, мета якого – забезпечити прибуток. Це пізнавальне, духовне видання, ідейне, якщо хочете, тож його потенційних читачів можна визначити за критерієм байдужості / небайдужості до історії свого народу. Саме для тих, кому не все одно, і написана моя книжка. Вона адресована насамперед тим, хто був у підпіллі, а також для тих, хто жив без Бога, але згодом усвідомив своє заблукання. У ній поєднано минуле й сучасне, реальне й уявне, духовне й матеріальне. Як писав свого часу Володимир Винниченко: «Читати українську історію треба з бромом…». Генії завжди відходять у безсмертя, а пігмеї духу зникають, летять за вітром.
Як довго Ви працювали над проектом?
‒ Цю роботу важко втиснути в конкретні часові рамки, бо матеріал накопичувався по краплині ще з дитинства. Власне, це не зовсім матеріал – спогади, відчуття, факти, які після систематизування й оброблення стали основою книжки. Я й гадки не мав, що колись усе, що зафіксувала дитяча пам’ять, стане текстом, ляже на сторінки, сховається під обкладинкою.
Крім, власних спогадів, я записував історії багатьох людей, зокрема родичів отців, що працювали в підпіллі й уже відійшли в засвіти, із живими свідками тих подій, я перегорнув сотні сторінок книжок, архівних справ… Скільки часу на це пішло? Багато. Але результат того вартий. Це щоденник пам’яті, місток з минулого в теперішнє, урок для нас і для прийдешніх поколінь. Це називається живою історією.
‒ Сьогодні Ви, мабуть, працюєте над новим шедевром? Якщо так, то що це за твір?
Не мені судити, шедевр це буде чи ні. Висновок зроблять читачі. Я просто роблю свою справу: продовжую працювати над різними видавничими проектами, насамперед тими, що висвітлюють тему підпілля УГКЦ. Нова книжка задумана як життєпис отців та братів василіян, яких згадано наприкінці «Чернечої офіри Христові й Вітчизні». Їх там понад двісті осіб.
Пишу про чернече та священицьке життя отців у радянський період та в епоху відродження. Їхні життєві шляхи були складними, драматичними, а часом і трагічними, але вони намагалися попри все провадити служіння. Усі вони підтвердили своє свідчення жертвою свободи, здоров’я, життя.
Сьогодні, пишучи про василіанське чернецтво, що пережило темряву катакомб, ми віддаємо йому належну честь і шану. Вони наші герої, мученики, що не пошкодували власної крові заради любові до Ісуса. Ця любов є фундаментом теперішньої церкви, з неї постає і її майбутнє. Можна тільки уявити, скільки добра ці отці могли посіяти, якби їм дали волю, якби не загнали в катакомби, не закували в кайданки, не заслали в табори, не вбили… А скільки їх, зранених, але незламних, жило поміж нас, служило нам... Не маємо права забути! Тому я продовжую розкривати цю тему, продовжую стукати в серця людей. Надіюся, недаремно.
‒ Чи цілком реалізований авторський задум у «Чернечій офірі Христові й Вітчизні»? Чи плануєте писати продовження?
‒ Задум цієї книжки втілений повністю. Але якби я написав її в 90-х, то вона була б набагато більшою за обсягом. Та тоді я ще не був готовий…
Варто зазначити, що одне видання не може розкрити тему переслідувань УГКЦ, навіть якщо матиме понад 500 сторінок. Одна людина теж не впорається із цим завданням – потрібен цілий інститут.
Постать кожного отця, який жив і служив у підпіллі, заслуговує на окреме біографічне дослідження. А ще було б добре написати книжку про мирян, які виявили надзвичайну активність та сміливість за часів підпілля, адже без них неможливо було проводити богослужіння. Але поки що це просто добрі наміри…
Зоряна Гумницька
Інтерв’ю було опубліковано:
Відродження № 10 (2283). – 14 березня 2019. – Жовква. – С. 5.
Вісник № 11 (1193). – 21 березня 2019. – Червоноград. – С. 5.
