ІСТОРІЯ. ФРАГМЕНТИ
Продовження. Початок у No 5
У липні 1911 р. редактором «Місіонара» призначено о. Якима Фещака, ЧСВВ. Саме тоді часопис стає форпостом у боротьбі проти засилля москвофільства серед народу. Тоді, як пише відомий василіянський церковний історик о. Іриней Назарко, «повністю заблистів письменницький і в першу чергу полемічний талант о. Якима Фещака». Майже в кожному числі була його стаття, що доступно пояснювала й розвінчувала ворожі підступи, формувала національну свідомість вірних. Це були «не тільки критичні, полемічні й суто релігійні статті». Це були також статті на так звану тоді народницьку й навіть державницьку тематику:
«Дорогі Побратимці! З сим числом кінчимо 15-й річник “Місионаря”. Що ми за той час натерпіли ся від всїляких ворогів Г. Бога, то лиш один Бог знає. На нас нападали і радикали, і социялїсти, і схизматики, бо їм було не в смак, що Ви, дорогі наші Приятелі, тримаєте ся сьвятої католицької церкви і єї видимої голови Сьвятїйшого Вітця».
"Місіонар" дбав про чистоту умів і сердець вірян. Так, автори статей застерігали людей від читання певних видань. До нерекомендованих належали такі соціалістичні та радикальні часописи, як «Земля і воля», «Громадський Голос», «Зоря», а також москвофільські газети «Русское слово», «Русская воля», «Прикарпатская Русь», «Голос народа». У них доволі часто гостро критикували католицький світогляд, ставили під сумнів догми християнської віри, висміювали національні звичаї та релігійні традиції народу.
УЧАСТЬ ВАСИЛІЯН У ВІДБУДОВІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
У золотий ювілей Української державної революції поміж іншими питаннями виникає перед нами теж і таке: яку ролю відограв у будові самостійної Української Держави найстарший і найбільший на українських землях чернечий Чин Святого Василія Великого?
Абстрагую від того, що такий відважний боєвик за Українську Державу, як поручник, а пізніше сотник Січових стрільців Грицько Трух (+ 1959), який найскоріше перевів свою чоту через Карпати до Західної України, пізніше став відомим василіянським місіонером – проповідником і релігійним письменником, а його слідами пішли: сотник Іван Крутій (о. Іриней Вігоринський, + 1969), щойно місіонер і письменник у Бразилії; десятник Мих. Марків – місіонер у Канаді; Венямин Бараник – колишній протоігумен Канадської провінції; о. І. Процентій і б. ін.
Мусимо згадати, що двоє василіян брало-таки активну участь у тодішньому політичному житті ЗУНР, як члени її уряду. Перший з них був довголітнім протоігуменом чину (1904–1917) – о. Плятонід Філяс; він був послом Жовківської округи в нашому парляменті в Станиславові й голосував за злукою Галичини з УНР. Другий – це відомий квебецький француз – о. Йосафат Жан, що 1913 р. вступив до Чину Святого Василія Великого в Західній Україні (у Крехові коло Жовкви). У травні 1919 р., коли в Бучацькому монастирі отців василіян д-ра Є. Петрушевича вибрано диктатором, він просив настоятелів чину, щоб відпустили йому о. Жана на працю при уряді ЗУНР, бо о. Жан добре володіє чужими мовами і зручний у різних дипломатичних потягненнях. Настоятелі чину погодилися на це й о. Жан виконував різні важливіші функції при Петрушевичеві й Костеві Левицькому.
Окрему групу творили й особливу ролю в служінні України відограли василіяни – полеві духовники Української галицької армії. Згадати б тільки таких, як: о. М. Повх (+ 1949), о. М. Каровець (+ 1944), о. Л. Манько (+ 1931), о. А. Калиш (+ 1930), о. М. Гринькевич (+ 1956), о. П. Боднар (+ 1958), о. Й. Лучинський (+ 1945), о. П. Жупанський і ін. Між василіянами-капелянами УГА є ще: о. М. Кривуцький (+ 1985 у Канаді), о. Й. Жан (+ 1972 у Канаді), а може, й інші.
Тут подаю короткий спогад про василіянина – полевого духовника УГА, якого я пізнав ще як учень IV кляси ґімназії в Тернополі, а який втішався особливішою симпатією українського вояцтва. Це був о. Яким Фещак, ЧСВВ.
Юні літа о. Фещака
Олекса (таке було його хресне ім’я) Фещак народився 16 червня 1881 р. в Золотому Потоці коло Бучача на галицькому Поділлі в родині багатого селянина. Народну школу скінчив у рідному селі, а до ґімназії перейшов у Бучач. Належав він до найздібніших учнів у ґімназії. 1896 р., закінчивши четверту клясу, 16-літній юнак вступив на новіціят отців василіян у Добромилі й при облечинах змінив світське ім’я Олексій на чернече Яким. У цьому ж манастирі 1898 р. склав перші чернечі обіти, урочисті (професію великого образа) – 1901 р. Докінчив гімназію і два роки філософії в Добромилі 1897–1902 рр. Потім настоятелі вислали його на рік до Бучача, де він був професором і префектом гуртожитку. Після того брат Яким поїхав до Кристинополя, де були василіянські богословські студії, і там покінчив перший рік богословії (1904 р.). Але знову завернули його до Бучача, бо він там був майже необхідний для виховання молоді. Там же, у Бучачі, 1907 р. бр. Якима рукоположено на священника. Звідтіль він виїхав до Інсбруку на дальші богословські студії, де замешкав у славному конвікті отців єзуїтів, зв. «Канізіянум».
Душпастирська праця
Після повороту з Інсбруку о. Яким став професором риторики й латини у василіянському ліцеї в Крехові. Мав о. Фещак особливіший дар дуже ясного й плястичного викладу й завжди викладав з гумором, тому студенти його дуже любили. У 1910 р. о. Якима перенесено до василіянського манастиря у Львові. Там упродовж одного року працював він у проводі Марійського товариства молоді, а також був провідником Марійської дружини пань, яким виголошував незвичайно актуальні й модерні духовні конференції. У церкві Святого Онуфрія при Жовківській вулиці о. Яким проповідував майже щонеділі. А тому, що був блискучим бесідником і навіть Боже слово подавав з погідним гумором, притягав щораз то більше слухачів.
Року 1911 настоятелі додали о. Якимові до його душпастирських обов’язків ще й редакцію відомого популярного місячника «Місіонар», який ще в 1897 р. почали видавати василіяни: о. Плятонід Філяс і тодішній львівський ігумен о. Андріий Шептицький. Аж тоді повністю заблистів письменницький, а в першу чергу полемічний талант о. Фещака. Він виявив себе завзятим поборником нашої «кацапщини», чи пак москвофільства, з яким у нас були нерозривно зв’язані всякі «схизматицькі затії», нпр. Сандецького і Спілки. Отецт Фещак у своїх статтях не щадив теж і наших радикалів. Листкуючи зошити «Місіонаря» річників 1911–1914, за редакції о. Фещака, натрапляємо там не тільки на критичні, полемічні й суто релігійні статті, але на т. зв. тоді народницьку, а навіть державницьку тематику. Подивляємо, як бистрий ум отця редактора вже тоді передбачував не одне з тих лих, які нам пізніше довелося боляче переживати. Наприклад, до сьогодні актуальна стаття п. н. «Католицька суспільна робота» або в тому ж річнику стаття про еміграцію п. н. «Захованє віри між переселенцями». У наступному річнику (XVII) за 1913 р. уваги заслуговують такі статті: «Звідки бере ся біда і як єї зарадити?», «Робітнича молодіж». А вже перед самою першою Всесвітньою війною, у червні 1914 р., о. Фещак не боявся гостро нап’ятнувати той факт, що деякі міщани в Городку під Львовом підпирали 1914 р. кандидатуру графа Скарбка до Сейму, і назвав це «зрадою свого народу». А треба знати, що, як пише о. І. Лебедович у своїй цінній книжці про полевих духовників УГА, «“Місіонар” розходився тисячами примірників на просторі Галичини й між українським населенням поза кордонами, ба навіть продіставався і на терени східніх українських земель».
З виникненням австрійсько-російської війни о. Фещак, з уваги на свої гострі виступи проти москвофілів, мусів триматися оподалік фронту. Він перебував якийсь час у Жовкві, згодом у Перемишлі. Коли росіяни зайняли Галичину, «о. Фещак виїхав на еміграцію і там, на Моравії, у Кромерижі став духовником в духовній семінарії для українських богословів. Ректором був бл. п. о. др. Йосафат Коциловський, ЧСВВ, пізніший єпископ Перемишля». Після відвороту російської армії (1916 р.) о. Фещак вернувся до Західньої України і в Перемишлі виконував обов’язки катехита при виділовій жіночій школі сестер венедиктинок. У вересні 1918 р. переїхав він до Жовкви, де в часі українського зриву видавав часопис «Україна» на спілку з о. Модестом Пелехом.
о. І. НАЗАРКО, ЧСВВ
