Далекого 1912 р. в с. Дрогомишль, що на Львівщині, в родині Дмитра Горошка і його дружини Анни народилася донечка. Молоде подружжя вирішило в подяку Богові за дитинку поставити Хрест. В ті часи люди на честь визначних подій на славу Божу ставили Хрести на своїх полях, подвір’ях, на узбіччях доріг. Сім’я Горошко не хотіла на подвір’ю ставити Хрест, поле було далеко. А близько їхнього дому був маєток польської пані Грабіни (так називали її селяни). Молоді батьки попросили пані Грабіну дозволити на її маєтку поставити Хрест. Пані дозволила і так Дмитро з дружиною виконали свою обіцянку перед Богом. В кутку того маєтку, при дорозі на горбочку закрасувався Хрест, і росла липа, яка прикрашала побілений Хрест своїм листям, і захищала від сонця. Довгі роки молилися господарі до свого Хреста, і всі люди, які проходили повз нього дорогою.

Була наша Галичина під владою Польщі, Австрії, Німеччини. І нікому не заважали Хрести при дорогах, аж поки не настала в Дрогомишлі радянська влада. В 50-тих роках забрали в селян землі, стодоли, коні, плуги до колгоспу. Тих хто противився, вивезли в Сибір, а решту примусово прийняли до колгоспу, і люди почали жити колективно. Працівники району створили в Дрогомишлі комуністичну партію, комсомольську організацію. Всіх, хто вступав у ці партії, ставили на керівні посади в колгоспі, сільраді, в школі. І останнє завдання радянської влади було, – забрати людям Бога, який ніяк не входив у їхні брехливі обіцянки створити людям щасливе життя. Тому районне керівництво почало давати вказівки сільським активістами і ті почали руйнувати і нищити Хрести, закривати Церкви. Дмитро Горошко не дожив до тих днів. Через хворобу він помер, а його дружина залишилася з трьома дітьми вдовою.

Одного вечора прийшов до неї завферми колгоспу Борух Марко і сказав, щоб вона забрала свій Хрест, бо його знищать. Жінка відповіла, що не буде брати Хреста, і не буде переносити в інше місце. На наступну ніч Хреста не стало. Жінка довго плакала через це. І їй приснився сон, в якому до неї промовив голос: "Не плач, – Я є. Я не пропав, і ніколи не пропаду". За декілька днів до Анни прийшов колгоспний коваль Яремчак Микола, і сказав їй, що на другому кінці села в ставку лежить Хрест, можливо то ваш. Коли рідні Анни приїхали підводою до ставка, то побачили, що то їхній Хрест, але він був розбитий. Так як ставок виявився неглибоким, чоловіки відшукали у воді всі куски, зложили, перевезли на цвинтар і поставили його на могилі померлого Дмитра. Хрест справді не пропав, і до сьогоднішнього дня стоїть на могилі свого господаря, яку доглядає і білить Хрест внучка Дмитра – Анна, яка розказала односельчанам ту історію.

Але Бог не залишив пустим місце, де стояв Хрест. Хтось невідомий поставив залізний Хрест, і люди дальше поклонялися Богові. В 1962 р. комуністи під керівництвом голови сільради Лати Станіслава побили вночі на квартирі священика, вигнали зі села, і закрили церкву. Але чим більше комуністи виступали проти Бога, тим більше люди вірили в Нього.

В неділю самі відкривали церкву, і молилися як вміли, коло Хреста відправляли маївку. Приїжджали з району, розганяли людей, але ніхто не звертав уваги, ні на погрози, ні на штрафи, а люди йшли і молилися в закритій церкві, і біля Хреста.

В 1985 р. в Дрогомишлі хотіли зробити музей з Церкви. Другий секретар райкому А. Баранович з активістами обікрали церкву, забрали все і вивезли в район. Люди три роки сторожували біля церкви: день і ніч. Вночі чоловіки, а вдень жінки, і не допустили зробити музей.

Люди за цей час так згуртувалися, так зріднилися, що були готові на різні дії. Щоби люди заспокоїлися в 1988 р. відкрили в Дрогомишлі церкву, і одразу дали православного священика Романа Івасейка. Люди зраділи, що вже будуть відкрито молитися в своїй церкві, але радість була передчасною. За два роки вийшла з підпілля Греко-Католицька Церква. Православний священик вже встиг згуртувати навколо себе потрібних людей для підтримки, і коли люди, які були вірні своїй прадідівській вірі і католицькій церкві, просили його перейти в лоно католицької церкви, він відмовився. Тоді люди, які визнали себе католиками ( а їх було 80 сімей) вийшли з церкви, утворили і зареєстрували грек-католицьку громаду. Відправляти не було де. Церква була православною, католицького священика не впускали до неї відправляти Службу. В селі склалася страшна ситуація. Люди поділилися на два табори, і почали ворогувати між собою. Православні мали священика, а католики нічого крім надії, що реабілітують католицькі Церкви, і вони повернуть собі Церкву, яка в архіві рахувалася греко-католицькою. Але до того часу, ще було дуже далеко. Деякі католики їздили в Яворів до католицької Церкви, решта не йшли до жодної. Тоді католики зробили Хрест, і понесли на цвинтар, щоб тимчасово відправляти Службу Божу під тим Хрестом. Це було перед Великодніми святами 1991 р. Католики посходилися перед цвинтарем, і чекали коли привезуть Хрест. Православні позбігалися на цвинтар. Коли машина привезла Хрест, католицькі чоловіки взяли Його, і понесли на цвинтар, а православні почали кричати, вигукувати, і кинулися на той Хрест. То було страшне видовище, подібне до того, як колись вели Ісуса на розп’яття. Тоді жиди били і копали Ісуса, а тут в Дрогомишлі православні копали Хрест, відпихали назад на дорогу. А так, як Хрест несли під гору, то католики не могли захистити Хреста. Чоловіки тримали Хрест,щоб не впустити на землю, і їх було менше, ніж православних. На дорозі стояли старші жінки і плакали над тим, що робили їхні односельчани, які вчора були такі дружні і згуртовані, а сьогодні стали запеклими ворогами. І жінки почали кричати: "Не дайте копати Хреста, верніться, і підемо в інше місце". А стояв чоловік, що жив навпроти цвинтаря, він був хворий, не брав участі в цьому. Він чув як жінки плакали, прийшов до чоловіків і сказав: " Верніться і закопайте той Хрест на моїм городі". І зразу католики вернулися, закопали Хрест на городі господаря Тераза Миколи, і розійшлися додому. Так перша спроба виходу з підпілля української греко-католицької Церкви в с. Дрогомишль закінчилася поразкою. Порадившись між собою, католики зробили порядок, де стояв Хрест Дмитра Горошка, звернулися з проханням до настоятеля Яворівської греко-католицької Церкви – Успення Пресвятої Богородиці, яка вже була діюча на той час, о. Петра Зеленюха про поміч. О. Петро не побоявшись нікого, приїхав до Дрогомишля у великодню суботу, і посвятив людям паски. А в неділю на сам Великдень, о. Петро Зеленюх відправив першу Святу Літургію під відкритим небом.

В той день 7 квітня 1991 р. з Божого благословення, і при підтримці о. Зеленюха, коли зійшлися два великих празники, Благовіщення Пречистої Діви Марії і Воскресіння Г.Н.І.Х, греко-католики с. Дрогомишль привселюдно заявили про вихід їхньої Церкви з підпілля, і Церква почала діяти. Чоловіки зробили таке шатро, вкрили зверху брезентами від дощу і снігу. Кожної неділі приїжджали різні священики з цілого району, і відправляли Службу Божу. Приїжджав о. Михайло з Глиниць, о. Богдан з Великого Поля, о. Андрій з Старого Яру, о. Богдан з Бердихова, о. Любомир з Грушева, о. Ярослав з Порубів, о. Михайло з Черниляви, і багато інших. П’ять років відправляли католики Служби Божі в шатрі, жінки з дітьми і літні люди стояли в середині, а молодь і чоловіки на вулиці. Весь цей час їздили в державні установи, щоб їх впустили до Церкви на почергову відправу, але православний священик зі своїми вірними привласнили собі Церкву, сміялися з католиків, і відмовляли їм в їхній просьбі. Тільки тоді, коли Греко-Католицьку Церкву повністю реабілітували, православних викликали до Львова, і сказали погодитися на почергово з католиками. Вони, як завжди відмовилися, і тоді їхню громаду зняли з реєстрації.

В жовтні 1995 р. приїхав з району судовий виконавець з міліцією, і передали Церкву греко-католикам по закону. Католики Церкву приватизували, щоб не було більше клопоту, шатро, яке служило місцем богослужінь розібрали, а на тому місці побудували Каплицю, – Петра і Павла, як пам’ятку виходу Греко- Католицької Церкви з підпілля. На знак тої пам’яті кожного року греко-католицька громада – 12 липня на празник Петра і Павла, приходить процесією з Церкви, і в Каплиці відправляють Божественну Літургію зі всіма святковими богослужіннями, як подяку Господу Богу за Його святу ласку.