Жодних джерельних свідчень про існування Почаївського монастиря Успіння Пресвятої Богородиці з ХІІІ ст., як це можна знайти в деяких текстах, а тим більше з покликаннями на усні «перекази» [23, с. 10; 24 (1880), с. 319–320], немає, а подібні твердження здавна викликали здоровий скептицизм у дослідників [7, с. ііі]. Також було б наївним твердити, що значущість Почаївської, як і кожної іншої, чернечої обителі вимірюється роками її існування. Те, що цей монастир уперше згадано щойно у фундаційному акті шляхтянки Анни Гостської 1597 р., ніяк не заперечує його великої релігійної чи загальнокультурної ваги. Позірний «аргумент давности» як колись, так у наші дні використовують частіше не для кращого пізнання історії монастиря, а з метою підкріплення певних заяв, продиктованих вузькоконфесійними поглядами і, хай як дивно це звучить, спрямованих на нівеляцію дійсної історії Почаївського монастиря, вихолощення його автентичного церковного, релігійного й культурного образу. Саме тому прискіпливої уваги потребують ті сторінки історії обителі, джерела для вивчення яких існують, але які століттями оминали увагою, часом нехтували ними з різних причин, а то й відверто перекручували. До таких сторінок належить і процес входження монастиря в унійну Церкву.
Загалом історія добровільного рішення почаївської монастирської спільноти перебувати в унійній Київській митрополії тісно пов’язана з історією Луцько-Острозького єпископа Діонісія Жабокрицького, про якого варто зробити окреме дослідження. Тут зазначу лише, що саме цей архиєрей після періоду хитань Луцько-Острозької єпархії впродовж XVII ст., коли вона почергово переходила то до унійного, то до православного табору, а то й ділилася між двома альтернативними єпископами, у 1702 р. привів, зрештою, її в унійну Церкву. Через це рішення на єпископа влаштували справжнє полювання з наказу московського царя Петра І: гоніння тривали сім років, аж доки в грудні 1709 р. єрарха не захопили з допомогою московського війська в його єпископській резиденції в луцькому замку, не вивезли до Москви, де протримали до смерти. Ці події справили дуже велике враження на сучасників, мали безпосереднє і навіть вирішальне значення для прийняття рішення почаївської чернечої спільноти попроситися в унійну українську Церкву. Бо в Церкві, підконтрольній Москві, та ще й після брутального викрадення дуже близького єпископа, вони бути не хотіли.
* * *
Український шляхетський рід Жабокрицьких був доброчинцем Почаївського монастиря ще із середини XVII ст. 1648 р. Іван Жабокрицький пожертвував на обитель 200 злотих, а в 1652 р. Олександр Жабокрицький – 150 злотих [14, с. 331]. Як писав протоєрей Андрій Хойнацький, у період битви під Берестечком ігумен Йов Желізо прихистив в обителі Івана Жабокрицького з дітьми, який у подяку за це жертвував на монастир 100 злотих [24 (1880), с. 329]. Якщо це дійсно так, то Жабокрицькі в Почаєві переховувалися не від польських, а від козацьких військ, бо 20 червня 1651 р. князь Єремія Вишневецький видав монастирю охоронний лист від козаків на прохання почаївської чернечої спільноти на чолі з її ігуменом: «…przysłali do mnie do obozu pod Beresteczko pokorną prosbę» [7, с. 182].
Але для того, аби краще зрозуміти взаємини з почаївською монашою спільнотою самого Діонісія Жабокрицького, треба загально описати такі ж взаємини за часів його попередника єпископа Атанасія Шумлянського.
Хто й чому бунтував у Почаєві 1693 року
Отож, уже в 1670-х частина ченців Почаївського монастиря схилялася до унії [17, с. 39–40]. На початку 1690-х рр. тамтешні монахи на чолі з ігуменом Касіяном Рибчинським (ігумен щонайменше з 1689 р.) організовано виступали за унію; монастирський проповідник о. Венедикт Літинський відкрито проповідував справу церковної єдности; також активним із цього огляду був о. Гедеон Гадзій [17, с. 40, 42]. Утім, позицію ігумена, як і складення католицького сповідання віри єпископа Атанасія Шумлянського, поділяли не всі почаївські ченці. Незадоволені здійняли бунт, на чолі якого стояв намісник (вікарій) монастиря Йосиф Саєвич. Бунтівники відмовили в послуху ігуменові, але обачливий о. Саєвич не хотів офіційно очолювати цей рух, тож вони 23 серпня 1693 р. своєю частиною спільноти провели вибори альтернативного ігумена, вмовивши стати таким о. Інокентія Ягільницького – скромного ченця, який, проте, перед прийняттям священничих свячень приховав, що до вступу в монастир був двічі одруженим [17, с. 41]. Потім ченці-бунтівники побили, зв’язали та ув’язнили ченців, які виступали за унію.
Письмова скарга згаданих вище оо. Рибчинського, Гадзія, Літинського, а також диякона Осії Корецького і послушника Єзекиїла Пасевича з Почаєва дійшла до єпископського управління. Звідти бунтівників закликали до виправлення тричі: 27 вересня, 9 жовтня, 17 жовтня. Після першого разу, злякавшись вчиненого, прийшов і визнав свою вину о. Інокентій Ягільницький. Інші бунтівні ченці на чолі з Йосифом Саєвичем, Євфимієм Муравським і Вассияном далі противилися: «обвиняемые посланныхъ епископа не приняли нѣкоторыхъ побили камнями и обругали» [17, с. 43]. 21 жовтня єпархіяльний суд постановив відлучити бунтівників від Церкви з відтермінуванням оприлюднення вироку, тобто, якщо вони не припинять бунту. Також суд доручив архидияконові Луцького катедрального собору Гіацинту Жуковському та ігуменові Четвертинського монастиря Теодосію Стояновському відібрати монастир у бунтівників і звільнити незаконно ув’язнених ченців. Єпископські комісари прийшли під стіни монастиря, але бунтівники замкнулися всередині, стріляли в них з гармат і пищалів. Дивлячись на це все, ще один із бунтівних монахів злякався зробленого і відповідальности, тож уночі пустив комісарів до обителі. Керівників бунту Муравського і Вассияна ув’язнили та відправили до Луцька, а Саєвич утік. Надалі в монастирі, а також зі свідками подій працювала слідча комісія, до якої увійшов і гродський писар Дмитро Жабокрицький – майбутній єпископ Діонісій. Завершилося все подячною Літургією в Почаївському монастирі 23 січня 1694 р. й обранням наступного дня спільнотою монастиря о. Жуковського на ігумена [17, с. 44–45]. Окремо о. Жуковському порадили бути завбачливим і не вдаватися до відлучення опонентів – тих, хто виступав проти унії. Своєю чергою єпархіяльний суд 23 лютого 1694 р. позбавив священства і відлучив від Церкви Ягельницького й Саєвича, ув’язнив Муравського на три роки і заборонив йому священнодіяти до кінця життя. Вассияна, як співучасника, суд розпорядився постригти. Ще одного бунтівника, почаївського еклезіярха Вартоломія, закували в кайдани й присудили до послуху в Білостоцькому монастирі на Волині, [17, с. 47].
Описані події в Почаївському монастирі є показовим свідченням його складного шляху до унії – ченці, котрі виступали за втілення ідеї єдности Київської Церкви з Апостольською столицею в Римі, зазнавали насилля. Але не менш показовим є тлумачення цих подій у російській історіографії, яка в питаннях щодо Почаєва мала і досі має великий вплив на українську історіографію. Річ у тім, що деякі представники першої, як, наприклад, архимандрит Антоній Лотоцький та протоєрей Андрій Хойнацький, цілковито перекрутили історію почаївського бунту, і на це реагували інші дослідники історії Почаєва, зокрема, о. Василь Левицький [7, с. vі]. Аналіз того, як описав цю історію услід за архимандритом Антонієм Лотоцьким Андрій Хойнацький, дає змогу наочно побачити напрями, способи й методи фальсифікації української церковної історії в працях (про)російських авторів.
Отож, бажаючи подати події 1693 р. так, щоб винними виглядали «уніати», Хойнацький неправдиво написав, що Інокентія Ягільницького призначив ігуменом сам Атанасій Шумлянський. При цьому замовчав, що цей єпископ склав католицьке визнання віри. Далі цей автор подав, що вже незабаром єпископ звинуватив о. Ягільницького в розтраті майна, приховуванні свого двоєженства і в жорстокості щодо ченців. Щоб відібрати монастир від Ягільницького, спрямував до Почаєва комісарів: архидиякона Луцької катедри Гіацинта (Йоакинфа) Жуковського та ігумена Четвертинського монастиря Теодосія (Феодосія) Стояновського [24 (1880), с. 333–334]. Далі автор-протоєрей подає просто феєричний і бурлескний опис бунту:
«Взбунтовавшіеся монахи встрѣтили уполномоченныхъ, какъ и первыхъ пословъ, съ ругательствами и угрозами бѣгали по монастырской стѣнѣ съ кувшинами, наполненными медомъ, били в барабаны и наконецъ поставили на стѣнахъ огнестрѣльныя орудія прямо противъ фольварка, гдѣ Жуковскій и Стояновскій остановились въ страхѣ на ночлегѣ, грозя при первой попыткѣ ихъ проникнуть въ ворота монастырскія убить на повалъ… Однако уполномоченнымъ удалось при помощи одного изъ благомыслящихъ монаховъ пробраться въ монастырь чрезъ скрытую подъ каменною стѣною калитку. Партія благонамѣренныхъ приняла ихъ подъ свою защиту. Но бунтовщики схватились за оружіе и прострѣлили даже полу у Жуковскаго. Къ счастію за уполномоченныхъ епископа и за ихъ защитниковъ вступились монастырскіе крестьяне и богомольцы, бывшіе на ту пору въ монастырѣ на богослуженіи» [24 (1880), с. 334].
Тих монахів з-поміж бунтівників, які схаменулися і через хвіртку пустили комісарів до Почаївського монастиря, Хойнацький називає «благорозумними», а самих покривджених «благонаміреними», але позиціонує їх не так, як було – (про)унійними, але антиунійними. За описом Хойнацького виходить, що бунтували і при цьому зловживали медами у 1693 р. не противники, а прихильники церковного єднання і що комісари були – антиунійні. Шляхом таких маніпуляцій протоєрей ввів в оману своїх читачів і принаймні частину пізніших авторів. Зрештою, подібних випадків у цього автора багато, і деякі ми розглянемо згодом. Загалом такого роду маніпуляціями (про)російські автори систематично намагалися очорнити греко-католиків, яких російська держава і церква нещадно нищили, не зупиняючись перед фізичним насильством.
Російська історіографія, бажаючи виправдати панування в Почаєві Московського патріархату, шукала аргументи навіть там, де їх не було, викривлюючи опис історичних подій. А тому польський дослідник Ян Марек Антоній Ґіжицький у 1905 р., виправдано писав про російські маніпуляції: «…історія тієї унійної реакції в Почаєві дуже притемнювана, однобічно представлена, може зумисне неясно, а документи, що є в Почаєві, не доступні простим смертним» [25, с. 74]. У часи Російської імперії почаївські архіви були доступні не всім і (про)російські автори дозволяли собі безкарно ними маніпулювати, позаяк перевірити їхнє цитування документів не було змоги. Більше того, найдавніші й особливо цінні джерела з історії Почаївського монастиря, в тому числі й стосовно бунту 1693 р., за розпорядженням «Святішого правлячого Синоду» у 1874 р. спеціально вивезли до Київської духовної академії [7, с. іх], де доступ до них мали тільки обрані дослідники. Відтак упродовж ХХ ст. для незалежних науковців закритими були архіви СРСР.
Але повернімося до подій межі XVII–XVIII ст. Як відомо, о. Жуковський ігуменом довго не був. 22 липня 1694 р. помер Атанасій Шумлянський, і тимчасовим адміністратором Луцько-Волинської єпархії став його брат Йосиф. Він призначив ревізію Почаївського монастиря, котру 19 вересня розпочала спеціальна комісія. Того ж дня зняли з посади о. Жуковського, а тимчасово керувати монастирем призначили архидиякона Львівського катедрального собору Партенія Ломиковського. Відтак ігуменом призначили колишнього ігумена Мильчанського монастиря о. Мардарія Стовпинського. Комісари вмовили помиритися з почаївською спільнотою і повернутися до монастиря о. Саєвича – він знову став намісником монастиря [17, с. 46]. Але о. Стовпинський небавом відмовився від ігуменства і за рекомендаціями о. Саєвича ігуменом (десь перед 17 грудня 1694 р.) став Йосиф Добромирський, який займав цю посаду до своєї смерти1698 р.
Отець Добромирський дбав про впорядкування маєтностей і фінансових справ монастиря. З цією метою доручив о. Саєвичу, як намісникові, провадити переговори з графами Тарновськими, які успадкували частину володінь Гостської і її права щодо фундації монастиря, у справі поладнання суперечок обителі й цієї родини щодо володінь у Старому Почаєві та Кімнатці [1, арк. 40, 41зв.–42]. Загалом слід зазначити, що, крім Почаївського, Йосиф Шумлянський узяв під свій контроль цілу низку монастирів Луцько-Острозької єпархії і відмовився передати їх в управління Діонісія Жабокрицького після того, як його на єпархіяльному соборі в Луцьку 15 березня 1695 р. духовенство та шляхта обрали кандидатом у єпископи. У випадку Почаєва йшлося не тільки про чудотворну ікону і монастирський комплекс, а й про багаті та прибуткові маєтності. Обителі тоді належали гроші, землі, ліси, луки й населені пункти: Старий Почаїв, Орля (Урля), Кімнатка, Савчиці, а також присілки Нового Почаєва: Граби, Олендри, Гуменці [12, с. 29].
Автор: Володимир Мороз (РІСУ)
Далі буде
