Що таке щастя? Напевно, на це запитання кожен відповідає по– своєму, але відчуття можемо описати приблизно однаково: «мені добре», «у мене все є», «мені все вдається / вдалося», «мене люблять / я люблю». Як досягти цього стану щасливості і чи можливо його втримати надовго? І чому людина так часто почувається нещасливою? Про це в програмі «Психологічна порадня» в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» говорив християнський психолог Мирон Шкробут.

     Психолог розпочав від протилежного: як людина стає нещасливою? Розлогий перелік «рецептів нещастя» засвідчує: стати нещасливим – копітка праця, яку багато людей не полишає все життя, ретельно вибудовуючи й плекаючи свою нещасливість і незадоволеність.

     Перший крок у цьому напрямку – зняти із себе відповідальність за своє життя, свої рішення і свій вибір. Агентом щастя стають зовнішні сили, обставини, люди – чоловік чи жінка, батьки чи діти тощо. Щастя залежить від когось чи чогось іншого, сама людина на цей свій стан не впливає, а отже змінити нічого не може, стає залежною від «джерела» свого щастя. Проте ані люди, ані обставини не можуть і зазвичай не виправдовують цих завищених очікувань, розчаровують, не дають бажаного – принаймні тою мірою, якою хотілося б. Як результат – людина нещасна, залежна, несамодостатня. Зворотний бік такого ставлення – жити відповідно до очікувань інших: людина також не належить собі, не є самодостатньою і не реалізовує власне життя і завдання.

     Другий спосіб, який також неминуче приведе до нещасливості, – думати, що «все погано» і шукати винних у цьому. Таке сприйняття світу, коли дрібні чи й більші негаразди і прикрість закривають увесь світ, формують характер: людина концентрується лише на негативі, роздмухує його до гігантських розмірів, не помічаючи нічого, що не вкладається в цю негативну картину світу. Їй все і завжди «не так».

     Третій – не цінувати того, що маєш, і заздрити іншим. «Заздрість не має межі, це те, що руйнує і з’їдає зсередини, – каже психолог. – Людині всього мало, тому що завжди знайдеться той, у кого краще авто чи будинок, більше грошей, вищі результати, розумніші діти тощо. Це постійна гонитва за вітром. Людина постійно переймається тим, щоб “бути не гіршим за інших”, постійно невдоволена собою, а отже – невпевнена й несамодостатня…» Загалом порівнювання себе з іншими – непродуктивна річ. «Якщо з кимось себе й варто порівнювати, то із собою колишнім, п’ять чи десять років тому», – каже психолог.

     Четвертий спосіб застрягнути в невдоволенні й нещасливості – ставитися до своїх помилок як до ганьби, соромитися їх, а отже, боятися їх зробити, не ризикувати. Проте, підкреслює психолог, людині властиво помилятися, і без цього не здобувається жоден досвід, без них неможливий рух, без ризику не досягнути успіху. «Усе залежить, як ми сприймаємо свої помилки – як провал і ганьбу чи як досвід, на якому вчимося, – каже він. – Страх помилки чи сором, що хтось її побачить, позбавляє спокою, гальмує, не дає рухатися вперед…» Водночас не треба плутати такі поняття, як сором і сумління. Сумління – внутрішній голос, який свідчить і говорить до нас, коли ми чинимо щось не по правді, не по– Божому. Сумління спрямоване на вчинки і є даром від Бога. Сором же вказує на особу, судить людину і ніби говорить: ти поганий / негідний.

     П’яте: стан жертви. Він дуже розповсюджений, зокрема в дисфункційних сім’ях, де чоловік – алкоголік і агресор, який тероризує дружину й дітей. Тривале перебування в такому стані й становищі жертви здебільшого ламає людину, паралізує волю. Навіть більше, створюються нездорові стосунки взаємозалежності: жертва починає потребувати «адреналіну приниження». Цим частково пояснюються життєві сценарії деяких жінок, які обирають партнера– агресора, відтворюючи модель сім’ї своїх батьків чи власних нещасливих взаємин.

     Шостий доволі розповсюджений спосіб стати нещасним – робота, яку не любиш. Часто батьки вирішують за дітей, ким їм бути, що робити в житті, куди піти вчитися чи працювати. І молода людина кориться, згоджується із не своїм вибором і аргументами тата / мами. Інколи це закінчується синдромом «даремного життя»: осоружна робота по вісім годин на день з року в рік зламає будь– кого. Зазвичай і на роботі такі працівники не найуспішніші: вони терплять, відбувають свій робочий день, тихо ненавидячи і роботу, і колег, і всіх на світі. Що робити, якщо склалося саме так? Психолог не дає чудодійного рецепту, проте його порада, якщо зважитися її дослухатися, може змінити багато: необхідно постаратися робити те, що подобається чи принаймні зрозуміти, чим саме хотілося б займатися, у чому є покликання, а отже і здібності, і, можливо, талант. Не боятися заглянути в себе й зробити крок собі назустріч. І це того варте, бо робити те, що любиш, – справді щастя чи одна із його обов’язкових складових. Якщо ж покинути нелюбу роботу з якихось причин неможливо, спробуйте хоча б змінити ставлення до неї, не страждати й не дратуватися, знищуючи себе й інших. Від цього не буде користі нікому.

     Ще один, сьомий, спосіб зіпсувати собі життя – намагатися і прагнути бути ідеальним. Зайве говорити, що це непотрібно й неможливо: для перфекціоніста, якому необхідні сто відсотків успіху, навіть 95 відсотків досягнень – ніщо, а незначна помилка чи недолік можуть нівелювати все. Прагнення до досконалості, безперечно, прекрасне, але тут, як і в усьому, необхідна міра. Потрібне й розуміння – для чого? Адже якщо за пошуками недоліків і «бліх» керівник не бачить загальної потуги й масиву виконаної роботи, він зневажає і ранить набагато більше, ніж йому здається. Якщо господиня чи господар ревно стежить за порядком у домі й вимагають, щоб усе було «під лінійку», вони свідомо чи несвідомо вбивають саме бажання жити в цьому «дистиляті». Коротко описати цю манію можна так: якщо я буду ідеальним, мене любитимуть / цінуватимуть. Короткий рецепт– антидот: дозволити собі помилку. Бо люблять не за ідеальність.

     Звідси випливає восьмий спосіб стати нещасним – намагатися заслужити любов. Проте любов дають, дарують, вона, якщо це справді любов, а не щось інше, не передбачає жодних умов, її не «заробляють». Поведінкові сценарії «заслуговування любові» закладаються змалечку, коли дитина намагається привернути увагу чи заслужити похвалу батьків певними вчинками і зазвичай робить висновок: любити можуть лише за щось, а не просто так. Пізніше такий сценарій вона переносить на стосунки у власній сім’ї – із чоловіком / дружиною, дітьми. Однак далеко не завжди жертовність чи задоволення потреб і бажань інших винагороджуються бодай вдячністю, не кажучи вже про любов.

     Із такою установкою сполучений ще один сценарій – пам’ятати лише слово «потрібно», викресливши для себе поняття «хочу». Підпорядкування особистості потребам інших, нехтування власними бажаннями частково закладала й схвалювала суспільна мораль – «я» остання буква в алфавіті, як рече народна мудрість. Проте такі установки повинні мати межі: так, суспільне благо й потреби інших – це важливо, не бути егоїстом – важливо, проте це не означає, що треба відмовитися від себе і власних бажань. До того ж ці потреби й бажання нікуди не зникають, вони лише пригнічуються, залягають на дно і, як мінімум, породжують незадоволення й відчуття порожнечі.

     Ще одна установка, що засновується на відмові, а отже нелюбові до себе, – навіть не намагатися здійснити свої мрії, відмовитися від них під тиском життєвих обставин, оточення, соціуму. «У дитинстві мріяли всі, і часто через ці мрії Господь показував багатьом їхнє призначення, покликання, – каже психолог. – Проте з часом із різних причин ці мрії забуваються, люди змиряються, що “це не для них”. І навіть не намагаються зробити хоча б крок до своєї мрії, здійснення якої, можливо, було поряд…»

     З’їдає щастя і так званий синдром відкладеного життя, тобто відкладання якихось бажаних і важливих речей «на потім». А поки що й зараз усе робиться за принципом «якось воно буде», без жодного планування, тож зазвичай у цьому хаосі багато чого справді не вдається, зривається, не виходить. Приходить розчарування і нехіть – мовляв, не дуже й хотілося. Проте ця пам’ять невдачі й поразки залишається і екстраполюється на саму людину – «я невдаха», «у мене ніколи нічого не вийде» тощо. Те ж стосується хворобливих ностальгій і заглибленості в минуле. Небезпека в тому, що, по– перше, відбувається потужна ідеалізація минулого, по– друге, застрягання, невідпускання якихось подій чи людей, а отже неперебування в безпосередньому моменті часу, яке і є життям.

     Ще одне улюблене заняття нещасливих людей – вишукувати в собі недоліки й намагатися будь– якими способами їх виправити. Щодо перфекціонізму й прагнення до ідеалу сказано вище. Людина постійно порівнює себе з кимось, здебільшого не на свою користь. Цей синдром «покращення» властивий в переважно жінкам, цьому сприяє потужна реклама й відповідні індустрії. Неприйняття чи й відторгнення себе також пояснюється недолюбленістю в дитинстві, намаганням заслужити таким чином увагу і любов. Проте зазвичай навіть досягнення якихось примарних ідеальних параметрів зовсім не гарантує ні жаданої уваги, ні тим більше любові.

     Ну і «супутні товари» до відчуття порожнечі життя: алкоголь і, як наслідок, алкозалежність, надмірна участь в інформаційному потоці та політичних перипетіях. Щодо останнього, то треба розуміти: ми перебуваємо в стані інформаційної війни, засоби якої спрямовані на те, щоб викликати масову емоційну реакцію, повинні чинити психологічний тиск. Зважаючи на те, що надто багато людей не вміє працювати з цими потоками інформації, не знає, що таке медіагігієна, не має навичок критичного мислення, тривале перебування в такому токсичному інформаційному середовищі призводить до важких наслідків, пригнічення й депресії.

     А що ж таке щастя і якими є його рецепти, де його шукати? «Щастя – дар, який Господь дав нам усім, як і його рецепти, – каже Мирон Шкробут. – Господь сказав: “Будьте блаженні”, а отже – будьте щасливі. Для цього не потрібні якісь додаткові умови… Люди часто шукають Бога і не можуть Його знайти. Але сказано просто: Бог є Любов. Для того щоб бути щасливим, достатньо любити. Коли людина любить, вона віддає себе іншим людям і робить це з радістю. І це більше щастя, ніж брати, споживати…»