Отче Климентію, як і більшість василіян, Ви часто буваєте поміж людей: проводите реколекції, сповідаєте, спілкуєтеся на різні теми. Як, на Вашу думку, змінилися українці за два роки великої війни?
На людей спало багато страждань, які вони несуть на своїх раменах, хлібом щоденним для них стали страждання. Душевні муки викарбовуються зморшками гіркоти на їхніх обличчях. Відвідуючи вірних з йорданською водою, я бачив у їхніх домівках на видноті молитовники й таблетки поряд. Одне лікує душу, інше підтримує тіло.
Переміна в людях очевидна: війна всіх затягнула на свою зловісну орбіту. Ми всі зранені нею: хтось більше, хтось менше — залежить від того, наскільки наближені до місця бойових дій, географічно чи душею, через рідних, що воюють «на нулі». А ще бачимо на вулицях багато військових, що зазнали важких каліцтв, зосталися без рук, без ніг, без очей, і від цього болісно стискається серце. Плачемо, дивлячись на Марсове поле у Львові, де лежать Герої.
Здається, нам пророкують війну на десятиліття. Та, кажуть, людина до всього звикає.
Смерть стала критично близькою, але до неї неможливо звикнути, бо це завжди трагедія. Передчасні смерті, що пов’язані із цією віроломною, жахливою війною, зроджують відчуття, що вона — десь тут, недалечко причаїлася, і хапає найкращих, забирає цвіт народу, молодих, талановитих, завзятих, яким належить жити й будувати своє майбутнє. І раптом війна виганяє їх з дому чи в гіршому випадку обриває нитку життя.
Російська агресія не має міри в убивствах та руйнуваннях, повсякчас порушує гуманітарне право. Зрештою, у яке б місто не в’їхали на Сході України — бачимо ту саму сумну картину нищення, випаленої землі. Багато порожніх будинків, пустинні вулиці, вирви від вибухів, згарища, як на Везувію, — суцільна руїна, на якій хочеться ридати. Дощенту знищені Авдіївка, Бахмут. Нестерта трагедія Маріуполя, Бучі, Бородянки… А ще торішня зима без світла, води й тепла, коли ворог потішався, що поверне нас у середньовіччя. Усе це загалом створює напруження, яке не кожен витримує.
Як, на Вашу думку, ці два роки повномасштабного вторгнення вплинули на духовний стан українського суспільства. Куди хитнулася шалька терезів?
Передусім люди почали жити глибоким усвідомленням того, яким великим даром є мир і яка страшна війна, що все пожирає, залишаючи пекельні сліди. Дуже часто сирена повітряної тривоги вказує нам на бомбосховища, на загрозу, на втрати, жахіття і смерть, а з іншого боку — на шлях до Бога. А Він теж не стоїть — іде назустріч і на допомогу. Дивовижно й водночас природно бачити потужний молитовний спротив злу. Люди багато моляться.
Але здається, що релігійністю й надалі традиційно відрізняється здебільшого Західна Україна. Наприклад, Ваш співбрат по чину, єпископ Василь (Тучапець), екзарх Харківський УГКЦ, зауважує: «У Харкові більшість людей безвірні. Навіть якщо вони декларують свою віру, то зазвичай формально. Переважно це люди, які не ведуть духовного життя, які можуть хіба що поставити свічку на якесь велике свято. А частина містян узагалі визнає себе атеїстами».
Унаслідок війни відбувається небачене досі переміщення людей як в Україні, так і за її межами. Ми тепер не поділені штучно на Схід і Захід, на Північ і Південь, як протилежні полюси. Ми одне ціле, один народ! Люди, що прибули зі Сходу, з атеїстичних теренів, подивляють нашу християнську поставу й теж змінюються. Ми часто кажемо, що в окопах немає атеїстів, тож дедалі менше їх стає серед внутрішньо переміщених осіб.
От що насправді очевидне — це переоцінка цінностей. Матеріальне відходить на задній план. Хоч і вкрай потрібне, бо куди без нього, але, виявляється, воно нестабільне, не головне й не вічне. Якщо хтось бачить тільки в ньому сенс, то, втративши дім, майно, місце праці, може зануритися в кризу. Та багато людей розуміє, що духовні цінності повинні займати належне місце в житті.
Згідно з результатами опитування громадської думки, довіра українців до церкви продовжує падати, причому стрімко. У чому причина?
Ми не можемо підходити до оцінювання церкви з такими критеріями, як до земних, світських інституцій, навіть найбільших, якими є Верховна Рада, Кабмін чи Інститут президента. Бо це означає, що ми не розуміємо природи церкви, місії, яку вона сповняє на землі.
Я хочу запитати тих, хто наводить такі дані: кого з вас Христос розчарував? Може, Він чогось не виконав? «Та ні, та все виконав», — готові відповісти ви! То чому такі дані опитування? Не втрачаймо довіри до церкви, інакше зрівняємося з тими, хто прийшов з війною на нашу землю. Церква з народом, який переживає війну, і служить людям! Достатньо розпитати про це волонтерів, лікарів, капеланів, людей, які моляться.
Але статистика — річ уперта, їй мусить бути якесь пояснення.
Церква не вимірюється категоріями «більше» чи «менше», ані статистикою. Адже ми — не підприємство, щоб вимірювати цифрами успішність своєї місії. Ми служимо, і це служіння передаємо в руки Господові Богу. Знаємо, що церква в суспільстві була і залишається меншістю, яка несе тягар пасивної більшості. Апостолів теж було небагато, але їхня місія охоплювала весь світ.
Можливо, ті люди, які стверджують що стали менше довіряти церкві, роблять свої висновки на основі суб’єктивних спостережень: десь побачили міжконфесійні суперечності чи невідповідну поведінку духовної особи абощо. І за окремим судять про загальне. Та попри те, що церкву становлять грішники, сама вона за своєю природою — свята: ми визнаємо це в Символі віри.
Як церква може бути святою, якщо її становлять несвяті люди?
Свята, бо святий у ній Бог, святі таїнства, Божа благодать, Боже Слово… Вона бездоганно виконує свою місію, тому що ця місія встановлена самим Богом. Її призначення подібне до жереба невинного Христа, якого переслідували, засудили й розп’яли, хоч Він ні в чому не був винний. Але водночас свята церква об’єднує у своєму лоні грішників, які перебувають на різних ступенях духовного розвитку: її становимо ми, люди, — духівництво й миряни. Тому ті, хто говорить про брак довіри, звертають увагу передовсім на аспект гріховності, що завжди пов’язаний з людьми і чого ніколи не бракуватиме на цій землі.
Але всупереч нашій природній недосконалості церква з певністю дивиться в майбутнє, де її чекає не виконання людських очікувань, але обітниць самого Бога. Цим шляхом вона йде за прикладом Христа. Тільки залишаючись цілком вірною Йому, може сповнити свою місію.
«Сьогодні вірити нелегко»
В одному з наших інтерв’ю Ви звернули увагу на те, що українці мало читають серйозної християнської літератури, бо й тиражі таких книг мізерні. А чи потрібно взагалі заглиблюватися в питання віри?
Добра християнська література в питанні поглиблення віри дуже важлива, особливо в сучасному світі «постправди». В апостольському документі Fides et ratio Папа Іван Павло ІІ пише, що віра і розум — це немовби два крила, на яких людина підноситься до споглядання істини. Цей сильний взаємозв’язок має бути присутній завжди.
«Вірю, щоб розуміти; розумію, щоб вірити», — каже св. Августин. Віра відкриває розумові шлях до істини, а розум прокладає цей шлях через віру. Розум слабкий, віра — могутня. Віра перевищує розум, але не заперечує його. Мати віру означає бути в усьому готовим для Бога, слухати Його Слово, згоджуватися на Його волю й таким чином ставати переміненим. Хто вірить, той не ставить перешкоди Богові, але дозволяє, щоб Він вільно діяв у його житті.
Хіба недостатньо бути просто хорошою людиною, ходити до церкви, дотримуватися народних обрядових традицій? Це вже більше проблема Заходу України: не завжди люди бачать різницю між вірою й звичаями.
Справді, сьогодні вірити нелегко. Зокрема для того, хто розпочинає свій духовний шлях. Людина має поглиблювати віру впродовж усього життя, бо віра за своєю природою не є статичною, але динамічною. Отже, тут ідеться про живий зв’язок, який ґрунтується на об’явлених правдах, на Євангелії, яке пояснює церква. Ми знаємо, як багато людина може довершити, коли вона вірить. І якою вона стає обділеною, нещасною, коли втрачає віру.
Без віри людина не буде хорошою, бо їй забракне сили, розуміння, джерела ласки. Зупинившись на рівні звичаю чи традиції, відвідуючи храм лише на Різдво та Великдень, вона сприймає церкву як складову культури. Такі люди є далекими від розуміння своєї віри. Віра не походить від абстрактних роздумів, від загальноприйнятих культурних тенденцій, а ґрунтується на досвіді, який отримуємо в результаті Божих діянь.
Але водночас апостол Павло каже, що «знання ж надимає, а любов збудовує» (1 Кор. 8:1). Із цих слів може скластися враження, що бути розумним небезпечно. Можливо, варто просто всіх любити? Як розуміти ці слова апостола в контексті практичного життя?
Звісно, заповіді любові ніхто не скасовував. Але й нерозумним бути небезпечно. Гадаю, ці слова апостола треба читати в контексті всього Писання, яке в різних місцях заохочує нас до навчання. Наприклад, наявність розуму уподібнює людину до Творця. Проте ми повинні слухати не тільки земних наставників, а й пам’ятати про Учителя Христа, підтримувати з Ним тісний зв’язок і від Нього навчатися впродовж усього життя.
Розум — то коштовна окраса людини, а брак його є трагедією. Знаємо, що мозок, на відміну від решти органів, захищений кісткою. Розумні люди — то цвіт нації, її скарб. На фасаді Львівського університету так і написано латиною: «Окрасою Батьківщини є освічені люди» (Patriae decori civibus educandis). Розум — також потужна зброя, що дозволяє ефективно захищати себе; свою українську християнську спадщину; своє минуле й майбутнє. А ще додам: не може велика любов походити від малого розуму.
Але не завжди розум людини може осягнути Боже одкровення. Нещодавно Папа Франциск сказав, що він любить уявляти пекло порожнім. Водночас здається, що й ми під час війни зосередилися лиш на тому, щоб зберегти своє фізичне життя, уникнути російського пекла. Чи справді пекло порожнє?
Над цим питанням замислювалися великі вчені-богослови, зокрема Ганс Урс фон Бальтазар, один з найбільших богословів ХХ ст., який роздумував у тому самому ключі, що й тепер Папа Франциск. Однак ми маємо офіційну відповідь церкви щодо пекла, а нам слід довіряти їй, бо вона дбає про наші душі та спасіння. Хто куди потрапить — не нам визначати, це питання не нашої компетенції.
Чи загибель людини на війні автоматично робить її мешканцем раю?
Для багатьох українських Героїв смерть стала прологом життя. Маємо довгий перелік імен у пантеоні бойової слави — тих, хто ще до цієї великої війни віддав життя за інших. Кожна сторінка великої історії України рясніє іменами звитяжців різних епох, і вони залишаються взірцями для теперішніх воїнів, що продовжують ту саму боротьбу з ворогом, який прийшов на нашу землю.
Коли наші хлопці й дівчата повертаються з війни на щиті, ми стаємо на коліна обабіч дороги, плачемо разом з їхніми рідними, молимось та вигукуємо: «Герої не вмирають!» — так віддаємо їм свою шану й честь. Велич такої їхньої посвяти може описати тільки Євангеліє Ісусовими словами: «Немає більшої любові, коли хтось своє життя віддає за друзів» (пор. Ів. 15:13). Не знаю, чи всі жертви війни знають ці слова. Але якщо вони були готові на геройський вчинок заради свого народу, який золотими літерами вписується в історію їхнього життя й на скрижалях Вітчизни, то сподіваємося, що Господь приймає їх у Своє Царство. В історії церкви існує багато прикладів, коли праведники саме так ішли із життя — віддаючи його за інших.
Але якщо якийсь безбожник унаслідок прильоту ворожої ракети загинув у гріхах, то це не означає, що він прирівнюється до загиблих Героїв на війні чи йде до Неба. Та все ж найвищим взірцем відданості й жертви є Ісус, бо віддав життя за спасіння світу, а отже — за кожну людину.
У своїй книжці «Воєнні спогади» львів’янка Кароліна Лянцкоронська пише, що знала випадки, коли католики-поляки під час німецької окупації в молитві «Отче наш» переставали згадувати слова про прощення, бо вважали нещирим молитися, так ніби ворога прощаєш, тоді як його ненавидиш. А простити було важко: нацисти чинили страшні злочини на території окупованої Польщі. Як священник, що б Ви на це сказали: лукавити перед Богом чи зробити молитву «Отче наш» трохи коротшою?
Справді, німецькі нацисти чинили страшні злочини. І теперішні російські нацисти чинять не менші злочини, може, ще й жорстокіші. І чи буде лукавством промовляти Господню молитву повністю? Звісно, ні. Передусім тому, що так навчив нас молитися Ісус Христос, тож текст цієї молитви незмінний. Людська зранена природа реагує по-людськи: прощати ворога й водночас справедливо захищати себе від нього не видається можливим. Але є ідеал, Христос, що на хресті простив своїм убивцям. Мене завжди зворушує приклад Івана Павла ІІ, який простив Алі Агджу, що стріляв у нього. Коли прощаємо, то підносимося до того духовного стану, до якого нас скеровує Писання.
Що в такому випадку означає простити: забути, не прагнути справедливої відплати, плекати теплі почуття до ворога?..
Ми не можемо зводити прощення до банального сентименталізму. Це свідомий акт волі, іноді всупереч почуттям людини. Не існує єдиної формули прощення. Кожна людина переживає його індивідуально. Прощення ми швидше розпізнаємо за його плодами. Коли особа сповнена гіркоти та гніву, її серце перетворюється на в’язницю, у якій вона утримує образ того, кого не може простити. Тому синонімом «прощення» є слово «відпущення», ми так і говоримо: відпущення гріхів. Тобто, прощаючи, насамперед самі звільняємося від почуттів, які руйнують нас та негативно впливають на тих, хто поруч. Простити не завжди означає звільнити від відповідальності або забути — у кожному випадку це питання треба розглядати індивідуально. Цього поняття не можна спрощувати, особливо під час війни, коли кояться жахливі злочини.
Водночас завжди треба пам’ятати, що справжнє прощення, від серця, можливе тільки за допомогою Божої благодаті. Тому людина може випросити в Господа такий дар, та водночас має пам’ятати, що Всевишній простив їй незрівнянно більше, ніж вона має пробачити: ціна відпущення її гріхів — жахлива смерть Божого Сина.
Яка користь людині боротися із зовнішнім ворогом, коли вона залишається в полоні внутрішнього ката — гріховних та руйнівних почуттів чи намірів? Звичайно, навіть після прощення рана в її серці може ще довго не гоїтися, але в такому випадку особа об’єднує свої страждання зі страстями Господніми, які Він перетерпів на хресті, і через це отримує велику ласку втіхи та особливої близькості з Богом уже в земному житті.
Що б Ви порадили людям, які зневірились у Богові через те зло, свідками якого вони безпосередньо стали або ж дізналися про нього зі ЗМІ?
Ми — слабкі люди, нам легко розчаровуватися й впадати в зневіру. Я розмовлялв з воїном, який казав: «Я не вірю». Запитую: «Чому?». —«Тому що Бог не зупинив війну». Я відповідаю: «Бо Він не порушує свобідної волі людини». Безсумнівно, у тому наша велич, що ми вільні. Бог не порушує свободи людини. Але коли ми зловживаємо нею, то це стає загальною трагедією.
Беззаперечним фактом є те, що Бог бере участь у житті людини, любить її, шукає, перестерігає через знакові події чи за посередництвом людей, промовляє до сумління, словом, бажає їй добра. Для Нього надзвичайно важливо, що ми думаємо, чого прагнемо, що робимо. Бог приходить на допомогу кожному, хто терпить, сумнівається. Він допомагає і вбогим, і тим, хто пішов хибним шляхом, і навіть тим, які шкодять ближнім чи недобрі щодо Нього.
Христос відкриває перед нами шлях, допомагає зрозуміти, як забезпечити Божу присутність у своєму житті. І тільки тоді ми можемо подолати спокуси зневіри, здобути силу протистояти навальним підступам темних сил, які переслідуватимуть нас у цьому житті.
Усе в Божих руках. Нам не завжди відомо про ключові моменти, граничні випробування чи точки переходу. Однак в особі Христа ми маємо ключ до розуміння й цілковитої певності, що все у світі підпорядковане єдиній меті — справедливій та істинній.
Яку Ви дали б пораду людям, що люблять Україну, проте не бачать перспектив не лише через затяжну війну, але й через розчарування владою або нашими західними партнерами?
Війна закінчиться, і влада не вічна. Ми не можемо нарікати на наших партнерів, бо не підписували з ними якихось угод і їхня допомога — добровільна та згідна з їхнім розумінням і можливостями. А перспектива України — у руках людей, які її по-справжньому люблять, бережуть і боронять. Гадаю, найбільший виклик — навіть не відбудова поруйнованого, а в буквальному значенні допомога людям, зраненим війною.
Хтось повернувся з війни з фізичними ушкодженнями, хтось утратив батька, матір, чоловіка, сина, доньку… Війна — це сплеск різних потреб: матеріальних, духовних, соціальних і психологічних. Уже тепер бачимо багато чудових прикладів, які зворушують; чимало людей від слів переходять до милосердних діл, допомагають, відкривають свої домівки, свої серця. Завдання церкви — вийти назустріч людям, які далекі від неї, і знайти такі методи, такі форми співпраці, які привели б їх до усвідомлення головної потреби особистості — спасіння у вічності.
Тож часу на нарікання й розчарування в нас немає. І ще важливе: про яке відродження можна говорити, якщо намагатися змінювати державу, залишаючись в особистому житті гіршими за язичників та дикунів? Треба починати із себе: як змінитися самим, як жити по совісті? А поки триває війна — докладати всіх зусиль, щоб наблизити перемогу.
Якщо можете, поділіться власними переживаннями: яка спокуса, випробування Вас найбільше гнітить чи турбує? І як Ви даєте із цим раду?
Мене, як і всіх українців, найбільше гнітить війна, що накоїла стільки лиха, забрала стільки життів. Яку високу ціну заплачено! Це страшне випробування для кожного з нас і для світу також.
Я, звісно, як кожна людина, перепрошую Бога за свої немочі в сповідальниці. Та в Божій ідеальній системі координат усе має свій сенс. Ось чудовий вислів апостола Якова: «Уважайте за найвищу радість, мої брати, коли підлягаєте різноманітним спокусам. Ви знаєте, що іспит вашої віри виробляє витривалість, за витривалістю ж нехай слідом іде чин досконалий» (Як. 1:2–3). Так мислили й звичайні люди, і святі, що також переживали на землі випробування, спокуси та війни. Усьому можна дати раду, якщо на першому місці — Господь і подарована нам прекрасна наша Україна.
Андрій ТОЛСТОЙ
