«Людина повинна бути доброю, як хліб.

Повинна бути, як хліб, котрий для всіх лежить на столі,

від якого кожен може відрізати собі шматок і наїстися коли голодний»

                                               св. бр. Альберт Хмельовський

 Святий, який не був ні єпископом, ні священиком, ні навіть монахом (в канонічно-правному значенні цього слова), однак для Божої Церкви зробив стільки, що Папа Іван Павло ІІ присвятив йому один зі своїх поетичних творів, який так і назвав «Брат нашого Бога»… я розповім про святого бр. Альберта Хмельовського.

Був 1885 р. Морозним січневим ранком у майстерні відомого в Кракові художника Адама Хмельовського постукав австрійський жандармський офіцер (Краків, так само як і Львів, був тоді під владою Австрії). «Пане Хмельовський, – роздратовано почав він, – на вас скаржаться сусіди, що у вашій майстерні постійно перебувають і навіть лишаються на ніч різні підозрілі люди. Одного з них ми перевірили. Це – злочинець, який двічі відбував тюремне покарання за крадіжки! Його тільки два тижні як випустили з в’язниці! Ви хоч розумієте, кого ви до себе приводите?!!!». «Мене не цікавить все те, що ви мені зараз наговорили, – рішуче почав художник, – мене цікавить тільки одне, що ці люди голодні, і їм нема де подітися в такий мороз!».

Ким же він був, той художник Адам Хмельовський, котрий в свої сорок років був відомий у всій Польщі і так ревно дбав про найбідніших і безпритульних, що пізніше присвятив їм залишок всього свого життя?

Він народився 20 серпня 1845 р. в маленькому селищі Іголомія, що під Краковом, яке в ті часи знаходилося в Польщі, що була під владою царської Росії. Його батько був російським держслужбовцем і займався будівництвом доріг. Взагалі, шляхетський рід Хмельовських походив з Поділля, з маєтку Кудринці, що над Збручем, неподалік від Кам’янця-Подільського. Коли Адаму було 8 р., батько помер, і матері, як вдові держслужбовця, запропонували віддати сина до Петербурзького військового кадетського корпусу. Однак, коли Адам, через два роки навчання приїхав на канікули й почав говорити з родичами російською, його мати вирішила забрати з кадетського корпусу і влаштувати у Варшавську гімназію, а пізніше в сільськогосподарський ліцей в Пулавах, де ще вчили польською. Коли вибухнуло січневе повстання 1863 р., Адаму було тільки 17, і він разом з іншими учнями й викладачами ліцею долучився до повстанців. В бою з царськими військами був важко поранений шрапнеллю в ліву ногу і потрапив до російського полону. Поранену ногу врятувати не вдалося. В російській тюремній лікарні хірурги вимушені були її ампутувати. Так Адам у вісімнадцять років став довічним калікою, що міг ходити тільки на протезі. За участь в повстанні його чекав суворий вирок, але друзям вдалося його викрасти з в’язниці і переправити на ту частину Польщі, що була під владою Австрії.

Шукаючи для себе місця, Адам починає мандрувати всією Європою. Ось тоді він відкриває в собі талант до малювання. Спочатку вчиться в художній академії в Парижі, пізніше в Мюнхені. В 1876 р. переїжджає до Кракова, де за недовгий час знаходить в собі славу талановитого художника і стає відомою людиною в Краківському вищому світі. Увесь цей час Адам не перестає шукати Бога. Він регулярно ходить на Службу Божу, бере участь в різноманітних молитовних групах, але, занурений у світське життя так і не може знайти дорогу свого покликання. В 1879 р. він залишає Краків і переїжджає до Львова. Так само й у Львові, Адам продовжує малювати, дуже швидко знаходить багато шанувальників своєї творчості та заможних меценатів. Львівське середовище відрізнялося від краківського, і не дивно, що серед картин того періоду більшість створена була на духовну тематику, тоді ж Хмельовський почав роботу над своєю, відомою сьогодні на весь світ іконою – «Ecce Homo». І не дивно, що найближчим часом Адам відчув прагнення залишити світ і почати монаше життя. Так, 24 вересня 1880 р. Адам вступає на новіціят Чину Єзуїтів, який тоді знаходився у Старому Селі біля Львова. Спочатку, в своїх листах до друзів, він пише, що «це і є те місце, яке я і шукав». Однак, під час Ігнатіянських реколекцій (що тривають 30 днів) з Адамом стався нервовий зрив і він, зі складною формою депресії, був виключений з Чину Євуїтів і відвезений до психіатричної лікарні на Кульпаркові. Після виходу з психіатричної лікарні Адам не бажає ні з ким спілкуватися, не повертається до Львова, а їде на Поділля, до свого родового маєтку в Кудринцях, де по смерті батьків господарем лишився його молодший брат Станіслав. Там, на теренах Російської Імперії, Хмельовський побачив до якого занепаду була доведена Католицька Церква царською владою. Багато церков і монастирів були або знищені, або віддані російським православним, а після подавлення повстання 1863 р. на католицьке духовенство взагалі линула ціла хвиля царських репресій. Хмельовський почав роботу серед мирян, створюючи молитовні групи на зразок третього Чину св. Франциска. Вчив їх католицькому катехизму і виголошував їм конференції. Незабаром про це дізналися і російські жандарми, А. Хмельовський отримує наказ негайно залишити терени Російської Імперії (від ув’язнення його врятувало тільки те, що він був громадянином Австро-Угорщини).

Восени 1884 р. Адам знову поселяється в Кракові, а взимку він несподівано для себе відкриває дорогу свого покликання аж до кінця життя. В грудні, повертаючись опівночі додому, Адам випадково зустрічає на вулиці двадцятичотирьохрічного бездомного хлопця, який майже замерзав в лютий мороз. Адам завів його на ніч до своєї художньої майстерні, а на наступний день (від нього ж) дізнався, де ще багато таких бездомних мають собі притулок. Побачивши їх всіх, Адам вимовив лише «я вас так не залишу». Спочатку він починає надавати бездомним притулок у себе в майстерні, говорячи не спокійним сусідам, що він працює над новою картиною, а це його натурщики. Пізніше домовляється з міською радою Кракова і отримує від них невеличке приміщення, де організує «обігрівальню» для бездомних. Тоді і виникає у А. Хмельовського ідея заснувати нове монаше згромадження, щоб займалося допомогою бездомним і знедоленим. Будучи ревним прихильником св. Франциска він вступає до третього Чину св. Франциска, де з рук Краківського Митрополита Кардинала А. Дунаєвського отримує терціярський габіт і змінює своє хресне ім’я Адам на Альберт (на честь св. Альберта Великого, відомого філософа середньовіччя). В 1888 р. бр. Альберт записується на конференції св. Вінкентія де Поля, де багато мови іде про допомогу бідним. Там же знайомиться з двадцятидворічним молодим студентом Ягелонського університету графом Р. Шептицьким і його молодшим братом Казимиром (майбутнім о. Климентієм), з якими у бр. Альберта в майбутньому зав’язалась довга, міцна дружба. Р. Шептицького після повернення з Кракова у травні 1888 р. вступив на новіціят оо. Василіян в Добромилі. В тому ж році, бр. Альберт склав свої монаші обіти. Не належачи, формально, до жодного монашого Чину, він їх склав приватно з рук того ж Кардинала, від якого рік тому отримав терціярський габіт. А також отримав благословення створити монашу спільноту на зразок третього Чину св. Франциска, яка буде займатися допомогою бездомним. За основу бр. Альберт взяв терціярський статут і нове Згромадження стало називатися «Згромадження Регулярне ІІІ Чину Святого Франциска, послуговуючи вбогим». (після смерті бр. Альберта і аж до сьогодні увесь світ називає це Згромадження «Брати Альбертинці»).

В 1889 р. бр. Альберт створює жіночу гілку свого згромадження. На сьогодні сестри-альбертинки набагато чисельніші від братів (сестер понад 300, братів біля сотні) опікуються в основному домами інвалідів, пансіонатами пристарілих, в їх костелі, у Кракові, по вул. Воронича спочивають мощі св. Альберта, що були перенесені туди після Канонізації.

В 1892 р. бр. Альберт знову перетинається з родиною Шептицьких, коли ті декілька місяців вимушені були провести в Закопане, де молодому семінаристу А. Шептицькому потрібно було термінове лікування від ускладненої форми туберкульозу. Пізніше графиня Софія Фредро-Шептицька, мати Митрополита Андрея, напише «Наче до родини з’їжджалися до нас по черзі оо. Василіяни, до них прилучився теж бр. Альберт, якого ім’я напевно заблисне колись у ряді святих».

І не випадково, другим містом після Кракова, де бр. Альберт продовжив свою діяльність, став Львів. 1 листопада 1892 р. був освячений Львівський притулок для бездомних на вул. Клепарівській. Тут, так само як і в Кракові, бр. Альберт головною метою своєї допомоги бідним ставив не лише допомогу матеріальну, а перш за все – повернути людину, відкинуту суспільством, назад в суспільство. Він любив часто повторювати «Коли рятуєш людину, завжди давай їй якийсь вихід в світ, інакше не має сенсу цю людину рятувати. Статися це може тільки через заохочення цієї людини до праці, що дасть їй можливість заробляти на життя». Якщо в Кракові, на базі притулку бр. Альберт заснував для бездомних невелику меблеву фабрику, то у Львові був цех по виробництву цвяхів. Бр. Альберт серед міст Галичини не зупинився на одному лише Львові. В 1898 р. заснував притулок для бездомних в Сокалі, в 1903 р. – в Ярославі, в 1907 р. – в Перемишлі, в 1914 р. (останній за свого життя) – в Станіславові (теперішній Івано-Франківськ). Часто, буваючи в Галичині, бр. Альберт завжди відвідував свого давнього друга А. Шептицького. Ще перебуваючи у Львові 1879 р., бр. Альберт почав малювати ікону «Ecce Homo» («Оце людина», слова Пилата, коли Ісус, побитий бичами став перед натовпом. Ів. 19:5). Малював він її з перервами майже 15 років. Коли закінчив, ніде не хотів її віддавати, але ікона дуже сподобалась Владиці Андрею, що той просто вмовив подарувати її. Аж до смерті А. Шептицького ікона знаходилася у Львові у митрополичих палатах. Владика Андрей дуже її шанував, особливо вражала його молитва, яку склав і написав на зворотньому боці сам бр. Альберт «Царю Небесний! Царю терням коронований, бичеваний, в багряницю вдягнутий. Царю Неба, зневажений і опльований. Будь Царем і Господом нашим тепер і навіки. Амінь». Після смерті Митрополита в 1944 р. і руйнування більшовиками Греко-Католицької Церкви, ікона знаходилася в запасних сховищах художнього музею, її просто планували знищити як не відповідаючу Радянській ідеології. В 60-ті р. Польському духовенству вдалося домовитися і обміняти ікону на декілька картин українських авторів. Сьогодні побудований цілий храм на честь ікони «Ecce Homo», який знаходиться на території монастиря сс. Альбертинок в Кракові, де також зберігаються і мощі бр. Альберта…

Бр. Альберт помер в 1916 р. в Кракові, у тому самому домі, який він заснував. Упокоївся вранці, коли всі краківські церкви урочистими дзвонами звіщали Різдво Христове. Кілька місяців перед тим, лікарі виявили в бр. Альберта рак шлунку і сказали, що оперувати вже пізно. Так, мужньо перемагаючи важкі болі, він дожив останні дні. Службу відправляв сам Краківський Митрополит Кардинал Адам Сапега. В останню путь бр. Альберта проважали єпископи, священики, краківська інтелігенція і … багатотисячний натовп краківських бідняків.

В 1934 р. Кардинал Адам Сапега розпочав процес Беатифікації бр. Альберта. В 1983 р. Папа Іван Павло ІІ проголосив бр. Альберта Блаженним, а 12 листопада 1989 р. в Римі відбулася урочиста Канонізація. Днем Святого бр. Альберта Хмельовського, покровителя бідних і знедолених є 17 червня…

 Після здобуття Україною Незалежності, брати Альбертинці знову відновили свою діяльність в нашій країні. Спочатку почали у Львові, а в 2002 р. тодішній Харківсько-Запоріжський єпископ Станіслав Падевський запросив їх до Запоріжжя, де вони зараз мають притулок для бездомних і їдальню. Крім цього, на Збоїщах, будується також притулок для бездомних, який візьмуть під свою опіку бр. Альбертинці, що і надалі допомагають кожному потребуючому, не зважаючи на його вік, конфесійну чи національну приналежність, щодня сповнюючи заповіт свого засновника, Св. бр. Альберта – «бути добрим, як хліб».

бр. Максиміліян ГРИГОР’ЇВ,

Крехівський монастир св. Миколая