Про шанування ікон Пресвятого Серця Христового в західноєвропейській культурі сказано дуже багато. Уже з XIII ст. такі великі вчителі церкви, як святий Бернард і святий Бонавентура у своїх контемплятивних богословських роздумах висвітлюють пасіонарність Христа. Так на Заході поступово розвивається культ Ран Христових та інші, на перший погляд, не зрозумілі для православного Сходу культи, як-от ушанування Серця Христового, запроваджене католицькою церквою в ХVII ст. після візій французької черниці святої Марії Маргарити Алякок.

      Сьогодні стало модно говорити про те, що західноєвропейська культура, заснована на естетичних ідеалах Ренесансу, бароко і класицизму, де в мистецтві так шанують Тіло і Кров Христа, є чужою для нашої київської традиції. Цьому суперечать прекрасні поетичні слова всім нам відомого тропаря шостого гласу, який звучить у храмах під час недільного богослужіння: «…і стояла Марія у гробі, шукаючи пречистого Тіла Твого…». Їх написано, імовірно, на початку VII ст., а у VIII ст. текст відредагував і доповнив святий Іван Дамаскин – відомий богослов і апологет церкви, роздуми якого лягли в основу догмата про іконопоклоніння, згідно з яким «честь, що віддається образу, переходить до Первообразного, і той, хто вклоняється іконі, вклоняється зображеному на ній». Остаточно він був установлений після ІХ ст., і практика поклоніння святим іконам прийшла на католицький Захід. Треба зазначити, що отці, які затверджували догмат, ніяк не були пов’язані з мистецтвом, тільки дораджували, щоб Христа більше ніколи не зображали як символ чи алегорію, бо Він – правдивий Бог і правдива людина, як назвав Оріген – Богочоловік.

     До того ж культ Божого Тіла, Його Святої Крові і Зболілого Серця перегукується з обрядом покладання святого образу-плащаниці в Чистий четвер, коли ми приходимо з поцілунком і покаянням перед Спасителем, який з любові до нас віддався на страшну муку. Та навіть Октоїх, виданий у Почаєві 1775 р. – богослужбова книга православної церкви, – містить надзвичайно зворушливі слова про атрибути Христового страждання, наприклад спис, що пробив Ісусове Серце.

     Звідси випливає, що для київської традиції західні мистецькі та богословські ідеї не були чужими – вони пристосовувалися до нашого русько-візантійського (українського) обряду. Як пише Ю. Катрій у книжці «Пізнай свій обряд»: «Богослуження нашої Східної Церкви відзначаються глибоким культом Божої Любові і Милосердя. Відправи середи і п’ятниці повні сердечного почитання і пієтизму до хресного дерева, Христових мук, ран та Його пробитого боку». Особливо на стихирах вівторка четвертого гласу молимося: «Оспівуємо Твої страждання, Владико Христе, хрест, копіє і тростину, губку і цвяхи, бичування, багряницю і вінець з терня, оплювання і насмішки, що їх Ти добровільно перетерпів». Подібний текст знаходимо і на вечірні восьмого гласу у вівторок.

     Зрештою всі великі церковні свята, як й відомі іконографічні сюжети, беруть початок на Сході. У своїй двадцятій гомілії «доктор євхаристії» святий Іван Золотоустий згадує про Серце Христове, яке він сприймав як символ Божої любові. Ба більше, сам Господь навчає нас, «як правильно виховувати своє серце»: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем» (Мт. 11: 29).

     У традиції УГКЦ є безліч ікон і статуй Христа Царя чи Серця Христового. Звичайно, вони мають римо-католицьке походження, але протягом декількох століть «прижилися», оскільки не суперечать ученню Замойського (1720 р.) та Львівського (1891 р.) синодів. Також цьому сприяли тісні зв’язки українських православних і греко-католицьких ікономалярів (і, певна річ, їхніх церковних наставників) з римо-католицьким сакральним мистецтвом. Тож попри всі літургійного-обрядові та богословські протистояння між ультрарадикально налаштованими таборами можемо стверджувати, що іконографія Серця Христового не суперечить духу нашої традиції.

     На відміну від греків і московитів (т. зв. «русскіх»), в українців ніколи не було ненависті й навіть упередження до високопрофесійного мистецтва західноєвропейських майстрів, які працювали над оформленням римо-католицьких храмів. Навпаки, багато українців здобуло чудову освіту в Римі, Венеції, Флоренсії. Ікони Христа Царя, Царя Царів, Серця Христового та ін. були і є цікаві тим, що в них прекрасно використані кольори, які святий Діонізій Ареопагіт рекомендував малярам: золото – як справжнє золото, пурпур – як справжній пурпур, – і так усі барви.

     В українській культурі високопрофесійне (академічне) письмо тісно пов’язане з народним іконописом. Народні традиції в образотворчому мистецтві України сягають часів Київської Русі. Найяскравіше вони виявилися в традиційному іконописі. У фондовій збірці Музею мистецтв Прикарпаття міститься одна з таких робіт – іконо-картина «Ісус Христос», датована серединою ХХ ст., автор невідомий. Детальний опис роботи зробила працівниця музею Тетяна Маник. У науково уніфікованому паспорті зазначено, що ікона прямокутної форми, вертикального формату, виконана в народному стилі. Таке малярство можна зарахувати до християнського сентименталізму – це своєрідний напрямок контрраціонального характеру, що апелює до глибоких релігійних почуттів вірянина.

     Облачення Христа – пурпуровий хітон і зелений гіматій поверх нього – чимось нагадує одяг латинського священика, але з традиційною саме для Сходу колірною символікою. Краї гіматія оздоблені неширокими смужками українського орнаменту, елементи якого намальовані жовтим, білим, блакитним і рожевим кольорами.

     Композиційно Спас зображений за канонічним зразком Христа Пантократора IV–VI ст. Христос постає перед молільником величним вродливим чоловіком. Його голова злегка нахилена вправо. Обличчя обрамлене довгим темно-русявим волоссям, яке спадає на плечі, і такого ж кольору короткою бородою й вусами. В Ісуса овальне обличчя, тонкий прямий ніс, рожеві міцно стиснуті губи, чорні брови, блакитні очі, погляд яких звернений на глядача. Навколо голови – німб жовтого кольору.

     Зображення вроди Спасителя критикували послідовники Григорія Палами. Візантійці старалися відгородити ікону від усієї земної краси. Але це суперечить свідченням про те, що Ісус «найкращий серед людських синів». Католицький світ дав українцям ключ для правдивого зображання Ісуса Христа – усупереч грецьким псевдоканонам. Народний ізограф, який писав цю картину, використовував усю силу свого хисту, щоб передати Божу любов через досконалий образ Христа: намагався конструктивно побудувати живу форму голови і тулуба, виявити рух і характерні пропорції, зв’язати деталі з цілим, узагальнити (довести) зображення до тональної єдності, до пластичної виразності та ін.

     Центром ікони є закривавлене й обвите терновим вінцем Серце Ісуса – символ Його святої любові і милосердя до грішників. Над Серцем червоним кольором намальовано вогонь, а над ним – чорний хрест – атрибут і символ Божих мук. Серце обрамлює жовтий німб з промінням – це типова західна манера точного зображення Господньої проникливості до зраненого гордістю, заздрістю, гнівом та іншими вадами людського серця.

     Обидві руки Спасителя підняті до грудей і вказують на Серце. На руках – ромбоподібні червоні рани від іржавих цвяхів. Такі композиційні особливості перегукуються з іконографічним типом «Ecce Homo / Ось Людина», де теж наявна надмірна пасіонарність Богочоловіка.

     Вагоме значення в трактуванні образу має тло. У цій композиції воно блакитне. Середньовічні фахівці рекомендували зображати святих на золотистому полі, який є алегорією раю, проте в аналізованій картино-іконі голубі барви символізують небесну твердь. Оригінальності цій роботі додає вінок із схожих на ромашки і конвалії білих і темно-рожевих квітів із зеленим листям. На Русі ромашки завжди символізували природну красу. І це не просто краса – це естетика Божого Серця.

     Тож очевидно, що здорова логіка і правдива духовність ніколи не будуть сходити на манівці й приставати на той чи той бік «мистецько-теологічних крайностей». Бо, за словами блаженного священномученика Кир Григорія Хомишина, Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа однаково все людство світу зневажає, перепрошує, кається і любить як на православному Сході, так і на католицькому Заході. Тому нехай Пресвяте Серце Ісуса стане фундаментом нашої віри в Бога живого, надії на прощення та запорукою радісного життя у вічності.

Джерело: Сакральне малярство через призму

 Музею мистецтв Прикарпаття (Івано-Франківська архієпархія)