Торік церква відзначила дві важливі події: 120-ту річницю початку служіння праведного Андрея Шептицького, митрополита Галицького, та архиєпископа Львівського (номінація відбулася наприкінці 1900 р., інтронізація – 17 січня 1901 р.); 75 років від мученицької смерті єпископа Григорія Хомишина (під час апостольської подорожі в Україну 27 червня 2001 р. святий Іван-Павло ІІ оголосив його святим). Це визначні постаті в історії України й церкви зокрема, духовні лідери народу.
Церква завжди відігравала особливу роль у процесах націє- і державотворення, у житті суспільства. Християнські цінності були в основі здорового націоналізму, усвідомленого патріотизму. Митрополит Андрей і владика Григорій дбали про відповідний інтелектуальний рівень й духовну формацію підлеглого духівництва й вірян, відстоювали їхні права за щонайменшої потреби.
Владика виконував служіння єпископа Станіславова лише 21 місяць, однак відразу глибоко перейнявся духовним та матеріальним станом своїх вірних. Про це свідчить його перше послання від 2 серпня 1899 р., у якому він з любов’ю співчутливого батька відгукується на потреби своїх духовних дітей як пастир і як той, хто готовий ревно служити Богу й довіреним йому людям.
«Довгий процес і нелегкий, але необхідний і невідкладний, якому готовий сприяти не ощаджуючися і, як зайде така потреба, віддати життя, – пише митрополит, – це зосередження позитивної енергії й солідарність усіх людей доброї волі навколо своїх душпастирів, щоб ревною працею поступово, крок за кроком, з любов’ю та християнською надією йти у світле майбутнє».
Своїм наступником Кир Андрей бачив єпископа Григорія Хомишина, який увійшов в історію Станіславівської єпархії як душпастир, що служив майже 42 роки. За віру Христову та вірність Апостольському Престолу 1945 р. в Києві прийняв мученицьку смерть від катів радянської тоталітарної системи.
На жаль, сьогодні спостерігаємо масову відмову від християнської моралі, маніпулювання розбіжностями у світогляді цих двох мужів церкви з метою дискредитації одного й возведення другого в ранг генія польсько-українського порозуміння. Ті, хто робить це, не згадують, що й Андрей Шептицький, і Григорій Хомишин були єпископами УГКЦ і спільно провадили клір і вірян увірених їм єпархій.
Очевидно, що для об’єктивного розкриття діяльності цих двох особистостей, для віднайдення в ній моментів, що об’єднують нас як дітей однієї церкви, синів і дочок однієї країни, потрібно здійснити ґрунтовні наукові дослідження. Усвідомивши себе як націю у світлі Євангелія, зможемо знайти порозуміння із двома сусідніми державами.
Нинішнє модерне суспільство, зокрема молоде покоління, акцентує увагу на позитивному та конструктивному осмисленні історії крізь призму слів, рішень, учинків, результатів праці визначних постатей. І ми маємо чого навчитися в Андрея Шептицького та Григорія Хомишина, незважаючи на те, що вони мали різні погляди на питання потреб і викликів у своїй митрополії. Адже людськість і темперамент є невід’ємною частиною нашої особистості й аж ніяк не перепоною на дорозі до мучеництва чи святості. Андрей Шептицький і Григорій Хомишин є для нас насамперед взірцем невтомної праці над собою й вірними слугами церкви і народу.
о. Августин БАБ’ЯК (Італія)
