Понад рік минув від повномасштабного вторгнення росії в Україну – великої війни, яка заторкнула кожного, хоча з анексією Криму й окупацією частини сходу України вона триває від 2014-го. Так, сьогодні Україна не сама в цьому протистоянні «чоловіцтва зі звірством» (І. Франко), нині світ підтримує українців та захоплюється їхньою звитягою і хоче зрозуміти сутність цієї війни, її світоглядні причини й витоки. Книга «Бог не залишив Україну» – розмова Отця і Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава з польським журналістом Кшиштофом Томасіком якраз про це. Одне з основних запитань, яке ставить журналіст, – чим є ця війна?

«Сьогодні слово „війна“ для українців означає великий біль. У слові „війна“ ми чуємо нальоти російських ракет і дронів, бачимо руйнування і свідомі того, що за якусь мить може зникнути ціле місто, що цілий регіон може стати пусткою. Можливо, для когось у світі війна – це все ще комп’ютерна гра. Але в реальності війна – це гра людськими долями, долями цілих народів і держав. Тому слово „війна“ для українців означає великий злочин, а ті, хто розпочав війну, є злочинцями.

Для українців слово „війна“ означає ще й геноцид. Ми – нація, яка пережила геноцид 1932–1933 років, і досі носимо його великі рани: на величезних просторах України, з її родючими чорноземами, люди вмирали від голоду. У 2022 році ми вшанували дев’яності роковини Голодомору, метою якого було позбавити людей права на життя, знищити їх за те, що вони вважали себе окремим народом. Те саме відбувається й сьогодні, бо той, хто сьогодні приходить із Росії в Україну, приходить не тільки для того, щоб забрати землю, а й для того, щоб знищити тих, хто на цій землі живе».

Блаженніший Святослав говорить про геноцидність цієї війни, про причини, чому росія прагне знищити Україну й українців. Блаженніший називає її колоніальною, і ось чому:

«Якщо подивитися вглиб, то це – справжня колоніальна війна. По-перше, росія не визнає самого факту існування українського народу. Вони кажуть, що бути українцем означає бути послідовником якоїсь ідеології, що це не питання етнічної чи національної належности; що саме ідеологія нацизму зробила нас українцями, і тому вони починають війну, щоб нас денацифікувати, тобто знову перетворити на росіян. Очевидно, що маємо справу з абсолютно геноцидним планом, тому що денацифікація дорівнює винищенню. Як можна перетворити когось на росіянина, якщо він ніколи ним не був? Ми – українці з діда-прадіда. Ми маємо свою мову, культуру, історію, Церкви і, нарешті, маємо свою державу.

Друге: це справді колоніальна війна, тому що росія вважає, що Української держави ніколи не існувало, що ми не маємо права на існування. Вважає, що Українська держава, яка постала після розпаду радянського союзу, була тимчасовою історичною помилкою. І ось великий „виправитель“, який коригує історію, приходить, щоб нам нарешті показати, ким і чим ми маємо бути. Постійно повторювалося, що Українська держава – „failed state“, і не має жодного сенсу, пальцем ткнеш – і розвалиться. З такими надіями російський „виправитель і рятівник“ вторгся в Україну, сподіваючись, що все саме собою розвалиться і його зустрічатимуть квітами; що для громадян України їхня держава була кривдою і він усіх ощасливить.

Третє: росія для своєї величі завжди потребувала України. Тому вкрала наше коріння самоусвідомлення. Вони вкрали у нас Хрещення, що його прийняв Володимир Великий. Вони привласнили собі історію Київської Руси. Вони вкрали центральну і державотворчу роль Києва. Щоразу, коли в Києві щось відроджувалося, коли він ставав центром – церковним, релігійним, культурним чи державним, завжди з півночі вторгалася „каральна експедиція“, яка все нищила. Вони вважали, що без Києва росія не буде великою. Тобто наша земля для них – не окрема держава, а лише територія, на яку вони претендують. Більше того, говориться, що це геополітично зона росії чи, якщо вжити церковну термінологію, – їхня канонічна територія. Тому будь-яка відмінність українців є для них образою. Вони хочуть перетворити українців на росіян, і в цьому полягає весь трагізм цієї війни».

Блаженніший Святослав каже про те, що за президента путіна в росії фактично відродилася радянська система, активізувалися радянські міфи, на яких можна було будувати нову реваншистську політику:

«Так, починаючи з глорифікації Сталіна і Леніна, відродження різних молодіжних комуністичних рухів, – наприклад, піонерії тощо. В росії до сьогодні функціонує потужна комуністична партія. Водночас Путін почав експлуатувати стереотипи, які у свідомості цих людей нівелювали їхній комплекс меншовартости після розпаду радянського союзу. Ожививши радянські пропагандистські міфи про перемогу в Другій світовій війні, він прямо сказав, що росія перемогла б Гітлера і без допомоги інших народів. І що сьогодні росія – спадкоємиця радянського союзу – знову може погрожувати світові, використовуючи, як колись союз, шантаж ядерною зброєю.

Україна завдяки низці факторів – географічному розташуванню, культурному розвитку – з новими поколіннями почала рухатися до Європи. Ми щораз глибше почали ідентифікувати себе як європейську країну, і, властиво, тому ця війна є зіткненням двох напрямків: у Росії відроджується ностальгія за минулим – ідеологія путінізму не містить ідеї майбутнього. А Україна дивиться в майбутнє, хоче бути європейською країною, тому що мільйони українців побачили інший світ і зрозуміли, що більше не хочуть жити так, як колись. Україна обрала власний шлях незалежної держави».

Блаженніший Святослав наголошує, що незалежність і свобода – фундаментальний вибір українського народу, який підтверджується щодня, незважаючи ні на що:

«Коли піднімаєшся на гору, бачиш, скільки ще йти до вершини. Коли вибираєшся в далеку дорогу, дивишся на мапі, яку відстань уже проїхав. Ми сьогодні не знаємо – скільки нам ще йти і скільки вже пройдено. Але що більше злочинів чинить росія проти нашого народу – явних злочинів, то більше українці мобілізуються. Бо кажуть: „Не маємо іншого вибору“. Вчимося триматися, вистояти і не здаватися. Вчимося перетворювати це велике нещастя і страждання на досвід, який має сенс, ціль і свою мудрість. Ясна річ, ніхто не хоче страждати. Ми не бажаємо цього ні собі, ані комусь іншому. Однак є якась вища мета, заради якої ми готові йти на жертви. Коли я відвідував різних людей – у ​​різних куточках України, у різних парафіях, із різних соціальних прошарків, я ніколи ні від кого не почув: а може, здамося, може, менше болітиме? … Ні від кого! Бо всі вже побачили, що росіяни робили з тими, хто здався. Тому немає таких настроїв, що ми втомилися, не можемо витримати болю і здаємось. Навпаки – все це викликає в українському суспільстві праведний гнів. Гнів, який перетворюється на мужність. Україна навчилася захищатися, тому ми сьогодні – зовсім інша країна, ніж навіть кілька місяців тому».

Департамент інформації УГКЦ