Ієромонах Василь Мендрунь – непересічна особистість. Господь обдарував його багатьма талантами й провадив у нелегкі для церкви часи. Отець Василь дякує Богові і з радістю Йому служить, щодня навчаючись чогось нового. На сьогодні він вислужений протоігумен, магістр новиків, член Національної спілки письменників України, проповідник та регент парафіяльного хору в Крехові.
У нашій бесіді о. Василь розповів про покликання до богопосвяченого життя, творчі здобутки та досвід служіння Господу.
Коли Ви вперше зустрілися з отцями василіянами?
Перша зустріч з отцем василіянином відбулася в моєму родинному селі Березовиця Велика на Тернопільщині. То був о. Матей Шипітка. Я тоді мав десь 10 років. Пам’ятаю, що не хотів іти до сповіді й утік у кукурудзу, де мене й знайшли. Коли згодом розповідав про це своєму першому протоігумену о. Пахомію Борису, то він сказав, що вже знає, де тепер кандидатів шукати. У 1958 році переїхав на навчання й постійне проживання до Львова й уже ближче познайомився з багатьма василіянами: дехто з них заходив до нас відправляти службу Божу. Були також редемптористи, особливо часто бував о. Богдан Репетило – надзвичайно добра, свята людина, який сказав моїм цьоцям, що в мене є покликання. Але я більше тягнувся до василіян.
Які головні особливості ченця-василіянина?
У часи підпілля УГКЦ всі були однакові, кожен робив те, що міг, існувало поділу на якусь конкретну працю. Але знаємо з історії, що редемптористи, наприклад, є місійним згромадженням, а василіяни мають потрійну харизиму: це виховання молоді, місійна діяльність і видавнича справа. Ми вийшли з підпілля, щоб це все відновлювати, але спочатку треба було повертати монастирі, а потім крок за кроком займатися тими харизмами, до яких наш чин покликаний. І донині це робимо, можливо, ще не повною мірою, але докладаємо всіх зусиль, бо церква бачить нас саме в цій справі.
Бути магістром – це велика відповідальність, адже він має добре підготувати новика до подальшого чернечого життя та допомогти йому краще розпізнати своє покликання. Що Ви порадите хлопцям та дівчатам, які думають про посвяту себе Богові, але з різних причин мають сумніви, щоб прийняти конкретне рішення?
Сьогодні є таке популярне поняття – криза покликань, а точніше криза відповідей. Бог кличе дуже багатьох, а ось відповідей від них не отримує – бояться йти. Щиро скажу тим, хто має хоч найменший поклик: ідіть відважно. Уже святий Альфонс говорив, що навіть якби диявол тобі сказав іти до монастиря, то маєш його послухатися і йти. Звичайно, що диявол цього не скаже, хіба тій особі, яка не має жодного покликання, бо там їй буде добре. У такому разі, зрозуміло, слухатися не треба. А навіть якби хтось прийшов із чистої цікавості, але все совісно виконував, слухав настоятелів тощо, то Бог, напевно, дасть і покликання. Натомість той, хто прийшов із добрим наміром до монастиря, але не хоче працювати, молитися, утратить це покликання і муситиме повернутися додому.
Я був магістром дві каденції. Це вимагало багато праці. Однак я скажу, можливо, парадоксальну річ: не так важко виховувати інших, як виховувати себе. Бо якщо не буде прикладу власним життям, працею, молитвою, терпеливістю, то даремні слова! Покликані перш за все дивляться на отця магістра. Тому зі мною завжди були слова Христа, який покликав учнів, щоб з Ним були (пор. Мк. 3, 14). А тому, мабуть, найважча праця для магістра – це бути постійно з новиками й кандидатами.
Ставши магістром 1996 року, я отримав 90 підопічних, але Бог допоміг дати раду і собі, і їм. Більше того, для мене велика радість, що 80 колишніх моїх новиків стали священиками, а дехто залишився братами. Усі вони дуже гарно працюють. Я вже не кажу про тих, хто має наукові ступені, я від них багато вчуся. А втім, деколи і в кандидатів та новиків є чого повчитися, бо це люди молоді, освічені, рухливі та ініціативні. Неймовірно радію, бо ніколи не думав, що так станеться.
Коли Ви написали свого першого вірша?
Багато людей навіть не відає, що має талант. Я знаю одне: якщо тобі щось доручають, то, хоч і не робив цього раніше, починай, не бійся – Бог тобі допоможе. Можна стати чудовим організатором, будівничим або вихователем, навіть письменником.
Щодо поезії та прози, то почав я дуже пізно – у 50 років. Хоч невеликі починання мав ще в дитинстві. Коли став магістром, то хотів створити літературну студію. Зустрів тоді п. Петра Шкраб’юка, поета, літературознавця й історика, і попросив його приїжджати до Крехова й займатися з братами. Серед них був і я, думаю, спробую. Саме в тій літературній студії навчився відчувати красу поезії. Почав писати тоді, коли лежав хворий, і ці перші віршування лягли в основу моєї дебютної поетичної збірки «Побійна гора». Отже, хочу ще раз наголосити: не треба боятися щось починати.
Бог дав мені також доброго товариша – композитора п. Мирона Дацка, із ним ми видали 13 альбомів пісень. Маю також 12 поетичних і три прозові книжки. Планів багато, але наскільки мені вдасться їх реалізувати – не знаю. Що зможу, те зроблю. Дякую Богові, що познайомив мене з талановитим художником Федором Лукавим, який гарно проілюстрував мої книжки.
Служити Богові в період переслідування церкви надзвичайно важко. Що додавало Вам наснаги в цій непростій боротьбі із системою?
Мені пощастило народитися й отримати виховання в релігійній родині. Хоч батько рано помер, але мама довго жила й була надзвичайно ревною християнкою: я не пам’ятаю, щоб вона колись пропустила службу Божу, вервицю або іншу молитву. У нашій родині є ще двоє священиків, а мамині дві цьоці були сестрами згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії. Вони виховували мене у Львові. Оскільки я з ними жив і також спілкувався з василіянами, то всі ці люди були для мене прикладом, моїм катехизмом та церквою.
У нас удома завжди були Святі Тайни. Від сестер служебниць я перейняв велику набожність до Пресвятої Богородиці. Одного разу вони довідалися, що біля православної церкви є фігура Діви Марії, яку хочуть викинути, і таємно забрали її до свого дому. Тепер вона стоїть на цвинтарі в Малехові, де поховані сестри.
Тоді не було стільки релігійних книг, як сьогодні. Катехизм, «Наслідування Христа» Фоми Кемпійського, дві книги розважань на цілий літургійний рік, ще декілька інших видань – оце й усе.
Я вам щиро скажу, що витривати в чернечому покликанні тоді було дуже важко: не було ані спокійного життя, ані відповідного виховання. Не раз доводилося терпіти перевірки та обшуки КДБ, треба було ховатися, ходити на роботу, із навчання виганяли. Тоді тим, хто нас переслідував, було легко вирахувати, хто є хто. Але Бог нас беріг.
Іще дещо про життя василіян. Зауважив я цікаву річ, що в часи підпілля церкви ніколи не бачив жодного сумного обличчя. Навпаки, усі були сповнені енергії й запалу, ченці мали велику свідомість того, що служать Богові. У цьому нам допомагали культ євхаристії, Серця Христового та набоженство до Богородиці. Усі отці, яких я знав, завжди були заряджені оптимізмом, любили також пожартувати. Щоправда, дуже рідко хтось із них розказував про пережите у в’язницях та засланнях. Шкода, бо багато знали.
Кажуть, що гріх заразливий, але добрий приклад заразливий більше. Розповім цікавий випадок, про який довідався від колишнього протоігумена о. Дам’яна Богуна. Одного нашого старенького священика, який мав 80 років, засудили ще на 25 років в’язниці й дали йому в суді останнє слово. Тоді він промовив: «Дякую шановним суддям, що мені продовжили життя ще на 25 років, бо я вже збирався вмирати».
Ви стали протоігуменом 1987 року. Яка тоді панувала атмосфера?
До виходу з підпілля про моє призначення мало хто знав. Думаю, що і КДБ не знав, адже більше фігурувало ім’я о. Дам’яна Богуна, який мене оберігав, кажучи: «Ще встигнете посидіти в тюрмі». Після виходу з підпілля треба було ухвалювати конкретні рішення, хоч я не мав відповідного досвіду й освіти, натомість мав дуже добрих священиків і братів. Тоді вдалося зробити багато таких речей, на які б не наважився сьогодні. Дякую Господу Богу за ласку, що зміг за 6 років відкрити 10 нових місійних станиць (Покотилівка, Званівка, Херсон, Луцьк, Володимир-Волинський, Бар, Кам’янець-Подільський, Вільнюс, Брюховичі, храм Святого Андрія у Львові), а також хочу відзначити заслугу о. Теодозія Янківа у відновленні новіціяту, монастирів у Крехові і Львові та будівництві монастиря в Києві.
Крехів. 1991 рік. Тоді померло багато отців і братів, нових було мало, хтось виїхав учитися. Наприклад, ми мали у Львові два храми: монастир Святого Онуфрія та церкву Святого Андрія, а для їхнього обслуговування у нас було лише 5 священиків. Пригадую, що у Великий піст я приходив сповідати вдосвіта й повертався опівночі. Але Бог нам допоміг, і сьогодні маємо укомплектовані монастирі, діють новіціат і семінарія, а це цілком інше життя.
Дивлячись крізь призму досвіду, як уважаєте, яке завдання сьогодні стоїть перед чернецтвом у церкві?
Не можу говорити за всіх, скажу лише за василіян. Думаю, це місії. У мене була мрія, і частково вона здійснилася – це власна семінарія, а поряд зводять величаву церкву. Але також мрію, щоб у багатьох місцях відкрилися невеличкі монастирі без церков, де було б декілька священиків, які в єпархіях працювали б тільки з місіями й реколекціями. Хоч таку діяльність уже провадять, але вона ще недостатньо поширена. Сьогодні кожен владика благословив би її. Стосується ця практика найперше Великої України, бо там потрібно докласти найбільше зусиль. Це повинно бути на серці у всіх ченців нашої провінції. Люди мають побачити, почути, відчути смак Божого слова, і Всевишній тоді буде щедро благословляти.
Уже вийшло друком три видання ваших «Молитовних роздумів», які дуже корисні для вірних і духівництва. Як виникла ідея формувати такі науки?
Дуже просто. Це розповіді про всі хресні дороги, які я проваджу з 1997 року в Крехові, Гошеві, Львові та деякий час провадив у Лаврові. Записи були готові, мені залишалося лишень відредагувати їх і видати. Мав також багато джерел, бо завжди використовував учення католицької церкви. На сьогодні видано 60 молитовних роздумів. Вони орієнтовані на широку аудиторію й містять катехитичні правди. Парохи можуть використати їх для проповідей і катехизацій. Ці молитовні роздуми є також на дисках в аудіоформаті. І, якби наші ієромонахи виявили бажання написати схожі роздуми, вірю, що змогли б це зробити набагато краще за мене.
Гарне звучання хору на Божественній літургії створює особливу атмосферу для молитви. З другого боку, існує ризик перетворити молитву на концерт. Що варто пам’ятати церковному співцеві або хористові, щоб своїм талантом добре славити Бога?
Хор потрібний, хоч тут є одне «але». Маємо прекрасні хорові твори вітчизняних і закордонних митців, але парафіяни також повинні співати. У деяких частинах літургії хор повинен вивчати щось нове, щоб мати розвиток, бо люди не можуть усього знати. Проте, коли від початку і до кінця він співає незнайомі речі, то літургія перетворюється на концерт. Спів хору приємно слухати, але в богослужінні повинна брати участь уся церква, до чого заохочує ІІ Ватиканський собор.
Щиро дякую за цікаву бесіду!
Розмовляв бр. Яків Шумило, ЧСВВ